"Нехай буде мій історик такий: безстрашний, непідкупний, незалежний, друг свободи слова та істини, який називає, як каже комічний поет, фігу фігою, а ночви - ночвами, не керується ні дружбою, ні ненавистю, не знає милосердя чи страху, не визнає авторитетів, справедливий суддя, доброзичливий до всіх настільки, щоб нікому не дати більше, ніж той заслуговує, у своїх працях чужоземець і людина, яка не має батьківщини, не визнає правил, окрім закону власної совісті, не зобов'язаний нікому у службі, байдужий до чужих оцінок, адже він говорить про події, які справді відбулися".
ЛУКІАН

понеділок, 3 січня 2011 р.

Про міфологізацію пам'яті

Колись Мірча Еліаде писав, що у народній пам'яті (усній, неписемній) міфологізація (архетипізація) значущих історичних подій закінчується через два-три століття після моменту їх існування. Від себе додамо, що розпочинається така трансформація минулого у бік його міфологізації  вже через два-три покоління. І навіть у сучасності писемність може лише трохи сповільнити цей процес, але не припинити. Прикладом тут можуть слугувати події Другої світової війни. Поки існують живі спогади учасників цієї доленосної події, поки існують живі контакти між дідами і внуками - це одна війна і ніякі тут брежневські чи горбачовські ідеологізації знання реальних подій не підмінять. Коли ж помирають останні свідки тих подій, то міфологізація котиться по зростаючій лінії. Історичні факти підміняються спрощеними архетиповими моделями. Розпочинається конструювання нової "народної пам'яті" про ту страшну війну. Четверте чи п'яте післявоєнне покоління можуть щось знати про ті події лише на основі документів. І це створює принципово нову ситуацію. Так, лише в умовах незнання реалій 1943-45 років стає можливим феномен "георгієвської стрічки".