вівторок, 12 липня 2011 р.

КУРСЬКА КОРІННА ІКОНА ЯК ДЗЕРКАЛО "РУССКОГО МІРА" В СУМАХ

                                                                                                                                             З нами Бог!
Адольф Гітлер


Минулого року в Сумах на майдані Незалежності з’явився великий дерев’яний хрест із таким написом: «Сей поклонный крест воздвигнут на месте разрушенного Никольского храма в честь прибытия в город Сумы Курской Коренной иконы Божьей Матери «Знамение» 9/22 мая 2010 года от рождества Христова». Хрест був встановлений і освячений єпископом Євлогієм 22 травня. Таким чином УПЦ (Московського патріархату) відзначила перебування на Сумщині найбільш шанованої ікони російського емігрантського зарубіжжя, своєрідної «Одигірії російського розсіяння». Православними стверджується, що ікона ця дуже древня, історія її бере свій початок ще з часів монголо-татарського нашестя на Русь у ХІІІ ст. Під час Громадянської війни, у 1919 році, вона була вивезена єпископом Феофаном за кордони Росії і зараз постійне місце її перебування – Нью-Йорк.
У різні перипетії потрапляла ця чудотворна ікона на шляху свого довгого існування. Однією із «темних плям» в її історії було своїм обслуговування символічним авторитетом тих російських військових формувань, які у роки Другої світової війни пов’язали свою долю з армією німецького вермахту. Справа у тому, що 9 вересня 1941 року з колишніх російських білоемігрантів у Югославії почав створюватися Російський корпус (спочатку, в якості охоронної групи), який пізніше вів активні бойові дії на боці нацистської Німеччини. Російська православна церква за кордоном (РПЦЗ) на чолі з Головою Архиєрейського синоду митрополитом Анастасієм (Грибановським) брала активну участь у створенні Корпусу. Так, ще «у вересні 1941 р. митр. Анастасій дав благословення на створення охоронної групи, в ряди якої вступили багато представників його пастви» [Шкаровский М. В. История русской церковной эмиграции. – СПб.: Алетейя, 2009. – С. 40]. А «невдовзі після початку формування 2-го полку … з чудотворною Курською Корінною іконою Божої Матері відвідав казарми корпусу для освячення похідної полкової церкви і був урочисто зустрінутий частинами, що вишикувалися у дворі казарми» [Шкаровский М. В. Духовенство Русского корпуса в Югославии в 1941–1945 годах // Вестник церковной истории. – 2008. – № 1 (9). – С. 182]. А 26 квітня 1943 року митрополит Анастасій відвідав також Бєлградську Троїцьку церкву, де приймали поповнення Корпусу з Росії і виступив перед молодими солдатами з «глибоко проникливим і любовним словом» [Русский Корпус на Балканах во время ІІ Великой войны 1941–1945 гг. Исторический очерк и сборник воспоминаний соратников. – Нью-Йорк: Наши вести, 1963. – С. 115]. Власне, союзу з нацистами глава РПЦЗ залишався вірним до кінця війни.
30 листопада 1942 року Російський охоронний корпус був включений до складу вермахту. Освячені Курською чудотворною іконою на «святоє дєло» частини Корпусу спочатку воювали проти сербських партизан-антифашистів Йосипа Броз Тіто, а пізніше і проти регулярних військових частин Народно-визвольної армії Югославії. У вересні-жовтні 1944 року Корпус вів бої з болгарськими та румунськими військами антигітлерівської коаліції. Наприкінці 1944 року під містом Чачаком частини Корпусу вступили в бої з 65-ї Совєтською армією. За свідченням офіцера Корпусу В. Гранітова, в результаті була захоплена совєтська батарея. А біля населеного пункту Д. Мілановець під натиском солдат Російського корпусу з поля бою втік 169 совєтський полк [Русский Корпус на Балканах во время ІІ Великой войны 1941–1945 гг. Исторический очерк и сборник воспоминаний соратников. – Нью-Йорк: Наши вести, 1963. – С. 25]. Керівник Корпусу генерал Борис Штейфон у грудні 1944 року домовився про входження цієї військової одиниці до складу Російської Визвольної армії генерала Андрія Власова.
Таким чином і вище духовенство Російської православної церкви за кордоном, і Курська Корінна ікона в їхніх руках забруднили себе активним співробітництвом з нацистами та колабораціоністами у роки Другої світової війни. Тоді постає питання: для чого ж владою міста Суми був даний дозвіл на встановлення хреста на честь такого неоднозначного (скажемо так) православного символу? Що за роздвоєння особистості у «батьків» міста й області, коли 9 Травня у своїх виступах перед поріділими рядами совєтських ветеранів біля меморіалу Слави вони клянуться у своїй вірності ідеології антифашизму, а вже через три тижні хрестом символічно узаконюють російський фашизм? Що за нерозбірливість? А чи може вони просто не володіли інформацією про фашистське минуле ікони? Тоді, чому перед встановленням хреста на її честь не порадилися із спеціалістами-істориками?
Питань виникає багато, а відповідь може комусь і видасться занадто загальною, але звучатиме, на наш погляд, вона приблизно так: місцева влада (як, до речі, і правлячі на сьогодні Україною політичні еліти) не визначилася із своєю геополітичного ідентичністю. Не всі, але велика частина регіональних можновладців ніколи серйозно не ототожнювали себе ні з Україною, ні з українством, мабуть тому, що ще у роки своєї босоногої юності (коли вони робили лише перші кроки до вершин регіональної влади в якості комсомольських активістиків чи молодих партійних функціонерів) встигли на рівні особистої ідентичності стати частиною совєтського народу (з її обов’язковою російською мовною і культурною складовою). Там же вони набралися і зневажливого ставлення до всього українського. Ну, епоха тоді була така. І ось тепер, прийшовши до влади у вже самостійній Україні (от же ж поворот долі!), вони своїми рішеннями (і не тільки у гуманітарній сфері) продовжують активно демонструвати, що «зроблені в СССР». Ні, на рівні пустої риторики влада Сум і Сумщини звичайно ж за входження України до складу Європейської цивілізації, а ось на рівні конкретних справ вона щось досить часто підігрує антиєвропейському російському цивілізаційному проекту, часто стаючи провідниками російського мовного, культурного та релігійного інтересу в нашому регіоні (звичайно, за рахунок українського). Так не повинно бути, але так є. Й історія з іконою є прекрасною ілюстрацією викладених вище тез.
Російська православна церква й її українська складова (УПЦ (МП)) (особливо з приходом до влади патріарха Кірілла) активно впроваджують в українське національне середовище ідеологію «русского міра». У «русскій міръ», за задумкою творців цієї ідеологічної доктрини, входить населення з територіями, на які розповсюджується вплив Російської православної церкви. Російська релігійна єдність оголошується вищою за феномен української національної свідомості і української національної держави (ще раз наголосимо, що у словосполученні «російська релігійна єдність» наголос робиться на слові «російська»). Все українське ідеологами «русского міра» сприймається штучним утворенням, що спеціально винайдене ворогами Росії для руйнування її початкової єдності. Тому українська мова, українська культура, українська історія і, врешті, українська державність у російському православному вимірі підводяться провідниками цього нового варіанту ідеології російського імперіалізму мало не під категорію єресі. Чого тільки варті спроби одеських кауровсько-агафангеловських ревнителів «русской веры» (Євлогію від Агафангела – привіт!) із якоїсь природи «русскості» виводити особливу благодатність церковнослов’янської та російської мов і безблагодатність української. Правильно, стверджують ці ідеологи «руського міра», Україну потрібно називати Малоросією, і вона може існувати лише як регіон Росії.
Ідея «русского міра», яка спочатку виникла в межах Російської православної церкви (а витоки її – ще у ХІХ столітті) активно використовується і проімперськи налаштованими сучасними політичними елітами Росії у тій інформаційній війні, яку вони ведуть проти України. Отже, приміром, сумський прихожанин УПЦ (Московського патріархату), якщо він підпав під вплив цієї ідеології, повинен через духовну єдність з російською православною церквою перейти до усвідомлення необхідності своєї єдності і з державою Росія, що включає в себе в якості проміжного елементу формування на рівні свідомості такого віруючого ідеї неприйняття факту політичної незалежності України. Ось так поряд з проповіддю Євангелія (і навіть під прикриттям його) Російська церква активно проповідує і великоросійський націоналізм. Як кажуть, ідея «світу дольного» взяла верх над ідеєю «світу горнього».
Тоді стає зрозумілим, яке відношення до Сум має Курська Корінна ікона із російською білогвардійською еміграцією вкупі. Так, як вони є складовою «русского міра», то їхній вплив повинен поширитися і на Сумщину. Чому це Сумщина повинна залишитися поза межами «русского міра»? Між іншим, всі ці потуги новітніх російських імперіалістів входять у пряму суперечність із реаліями сьогодення. Бо ті ж самі десятки тисяч російських білоемігрантів, які в роки Другої світової війни під антибільшовицькими лозунгами активно воювала на боці німецьких нацистів сподівалися, що останні якимось чином допоможуть їм відновити «єдіную і нєдєлімую Рассєю». Ну, а факт існування такого державного утворення зрозуміло, що в принципі виключає існування незалежної Української держави.
Незважаючи на те, що всі релігійні конфесії в Україні, які були у законний спосіб зареєстровані, перед законом        - рівні, сучасне керівництво Сумщини серед всіх церков чомусь особливо активно виділяє свою співпрацю саме з УПЦ (Московського патріархату). Само собою зрозуміло, що коли 22 травня 2010 року до Сум прибула Курська Корінна ікона, то її зустрічали і голова облдержадміністрації Юрій Чмирь, і міський голова Геннадій Мінаєв, і заступник міського голови В. Волонтирець, і багато інших керівників області й міста. Перебування ікони на Сумщині ну, а потім і встановлення хреста на честь цього перебування – це ж прекрасний привід для московської церкви ще раз зафіксувати на символічному рівні належність нашої сумської землі до «русского міра». І яке це має значення, пов’язана та ікона з фашизмом чи не пов’язана, набагато головніше, що вона російська і цього достатньо, щоб не помітити її попередньої непривабливої історії. Вона вже включена, з точки зору новоявлених «провіденціалістів», у величний процес розгортання «русского міра», як своєрідного розкриття Божого промислу відносно нього у часовій перспективі. І всі факти іншої земної історії ікони ніби бліднуть (яке ще там ослуговування фашистів?) перед величчю цього дійства.
Тому, ще не маючи на руках ніяких дозволів місцевої влади, того ж таки 22 травня, УПЦ (МП) поставила хреста на честь перебування Курської Корінної ікони в Сумах на майдані Незалежності. І лише через 5 днів, 27 травня, взявши «під козирьок», заднім числом, виконком Сумської міської ради надав офіційний дозвіл на встановлення цього пам’ятного знаку (рішення № 284). А що, могло бути інакше? Хай знають, хто в «сумському домі» хазяїн.
Звичайно, опоненти можуть закинути: як же це ікона може обслуговувати інтереси фашистів (вона ж неживе дерево, яке не більше, ніж символ)? Насправді винні російські націоналісти, які її використовували у своїх брудних цілях і тоді – у 1941–1945 роках, і тепер – у 2011 році. А вона «біла і пухнаста». Ну, взагалі-то ікона сама по-собі, без прив'язки до групового інтересу людей, ніяка: ні "пухнаста", ні ворожа, ні свята. І лише, будучи  пов'язаною з таким груповим інтересом, вона, перебираючи на себе значення від цієї групи та групи їхніх опонентів (антифашистів), і стає "винною", "чудотворною" чи ще якоюсь. У нашому випадку не потрібно також забувати, що деякою групою людей ікона справді вважається чудотворною. Тому вона для віруючої людини не просто «вікно» у духовний, Божий світ. Чудотворна ікона Божої Матері означає, що благодать Божої Матері діє через цю ікону на земний світ. Через ікону проявляється чудо, джерелом якого є Мати Божа. Тобто, крім того, що ікона залишається вікном, вона має й ще одну характеристику – дієвості, по-іншому, вона є носієм духовної сили, причому не сама по собі, але такої, яку отримала від Богородиці. 
Важливим видається з точки зору все тієї ж віруючої людини таке питання: коли такою чудотворною іконою освячують російських воїнів вермахту на боротьбу з більшовицькою «антихристовою заразою» (у перекладі на нашу мову – це бійці 65 совєтської армії) чи коли перед боєм козак Російського корпусу припадає в молитві до ікони Курської Божої матері з проханням про перемогу над ворогом (тобто, нашими дідами) і таку перемогу, врешті, отримує, то що це означає? Відповідей, як на мене, може бути дві.
По-перше, це означає, що Божа Мати справді допомагає. Але ж тоді треба просто чесно сказати і вбитим совєтським солдатам, і ветеранам, які вижили, і всім їхнім нащадкам, що ваша боротьба з фашизмом була не богоугодною. Солдатам Російського корпусу допомагала сама Мати Божа. І, якщо якісь совєтські бійці загинули, то так і повинно було бути. Вони ж бо представники «антихристової» сили.
По-друге, боротьба з нацизмом була справою богоугодною, але тоді Мати Божа не могла ніяк допомагати «воїнству Христовому» в особі Російського Корпусу. Але це означає, що Курська чудотворна ікона хоч на час війни, але перестала бути чудотворною. Благодать Матері Божої її в цей час не живила. Ну, або вже зовсім страшне – вона взагалі не чудотворна.
Наскільки чудотворна та ікона – нехай ця проблема залишається головною біллю для віруючих, а у цій статті ми розмірковуємо з точки зору земних цінностей, зважаючи на норми світського законодавства про релігію в Україні. Саме вони виступають для нас основнішими, ніж нормативні уявлення православних московського патріархату про самих себе і про своє місце в структурі українського суспільства. Тому можна погодитися, що Курська Корінна ікона – це символ для групи віруючих людей, які, перебуваючи в стані віри, переконали себе, що ікона є тим земним знаком, що вказує на трансцендентну реальність.
Для нас же головне, що це «забруднений» символ. Символ - це, взагалі, знак, що вказує на щось інше. І цим "іншим", у нашому випадку, є нацизм та російський колабораціонізм. Тут історія з Курською Корінною іконою чимось подібна до історії зі свастикою. Був собі древній солярний знак, популярний ще з первісних часів серед усіх індоєвропейців – свастика (свастя). І у багатьох народів він вважався навіть священним. Наші слов’янські бабусі/прабабусі вишивали його на своїх сорочках та рушниках від Вінниці і до Архангельська, від Гданська і до Уралу. Аж ось одного разу він був використаний нацистами. Питання: так винна свастика чи ні у фашистських злодіяннях? Відповідати можна по-різному, але однозначно, що використання її нацистами у якості головного партійного символу наклало негативні конотації і на неї саму та так сильно, що багато хто з нинішніх поколінь ніяких інших смислів свастики, крім її «нацистськості» вже й не знає.
Щось подібне відбулося і у випадку з чудотворною Курською Корінною іконою Божої Матері. Саме із земної точки зору учасників антигітлерівської коаліції, переможців Другої світової війни, така ікона «забруднена» негативними конотаціями. Так, як такі негативні смисли на ікону вже накладені, то за аналогією із свастикою вона може бути названа «фашистською. Для солдат Російського Корпусу і для сучасних православних московського патріархату, звичайно ж, все було «не так». І для виправдання вони, звичайно ж, відшукають «сильні», як на їхню думку, аргументи. Але тут ми звертаємося якраз до тих, хто ще сповідує ну дуже вже земні цінності переможців Другої світової. Для нас прославляння такої ікони – це образа пам’яті і тих совєтських солдат, які загинули у боях із підрозділами Російського Корпусу і тих, хто ще стоїть на позиціях їхньої правди (знову ж таки, саме почуття образи виникає із дуже вже «земної» ситуації – участі чи ототожнення себе з учасниками Другої світової на боці антифашистів).
Цей хрест на честь Курської чудотворної ікони не так би різав очі, коли б він був встановлений, приміром, на подвір’ї Спасо-Преображенського собору. Нехай собі вірні УПЦ (МП) вшановують свою святиню, якщо вона такою для них є. Але ж хрест на честь ікони, будучи встановленим на майдані Незалежності, набуває значення загальноміського символу. Він символізує цінності міста і всієї його громади: і антифашистів, і фашистів (не закриваймо очі – у Сумах і такі є), і православних, і атеїстів та ще й з мусульманами та іудеями на додачу. І основне, що неприйнятне у всій цій історії – це нав’язування православними московського патріархату свого часткового (партійного) варіанту «правди» про Другу світову шляхом виправдання фашизму під прикриттям ідеології «русского міра».
І вже останнє. Такі факти як позитивне ставлення до ідеології і керівників доктрини «русского міра» в нашому місті й області (Євлогій, Євлогій!), встановлення хреста на честь Курської Корінної ікони, зневажливе ставлення з боку облдержадміністрації до історичної боротьби наших земляків за українську державність (мова йде про знищену виставку на четвертому поверсі будівлі облдержадміністрації. Не забули ще, панове регіонали?) та відверте ігнорування частиною представників влади державного статусу української мови і є тим лакмусовим папірцем, яким перевіряються владні еліти нашого регіону на лояльність щодо феномену української державності. І тут уже не замаскуєшся за «правильними» промовами на урочистостях 9 Травня чи 24 Серпня. Чи пройшли велика частина керівництва перевірку на цю саму лояльність, висновок робіть самі, шановні читачі. Печально, що про все це потрібно писати через 20 років після набуття Україною політичної незалежності.

Джерело: Ярмарок. – 2011. – 19 жовтня. – С. 4.