Часи формування модерної української нації з необхідністю актуалізували «осмислюючі» схеми історії, які у формі історіософії виконують для сучасності легітимізуючу функцію. Історіософія є філософсько-ірраціональним уявленням про історичний процес. Якраз історіософія через процедури переосмислення і теоретизації українського минулого дає «дозвіл» на самостійне існування української нації в теперішньому часі. Тут значний інтерес становить початковий етап зародження такого історіософського знання. Саме фаза початкових історіософських рефлексій ніби «запрограмовує» специфіку розвитку наступних її етапів. Історіософія відомого українського історика Миколи Костомарова (1817–1885) стояла біля витоків цього цікавого поєднання національної ідеї та моделювання схем українського історичного процесу і тому її вивчення дозволяє нам зрозуміти специфіку інтерпретації історичного процесу, приміром, у наступників М. Костомарова – істориків-народників чи в «історіософському соціологізмові» В’ячеслава Липинського.
Проблема вивчення історичних поглядів (з їх історіософською складовою) М. Костомарова має довгу історію. Серед останніх публікацій, які стосуються нашої теми варто назвати статті Стефана Козака [4], Миколи Лука [10], Олексія Яся [13]. У своїй розвідці ми зупинимося лише на романтичному субстраті історіософських поглядів М. Костомарова, поєднаних з ідеями народництва, панславізму та християнської філософії.
