"Нехай буде мій історик такий: безстрашний, непідкупний, незалежний, друг свободи слова та істини, який називає, як каже комічний поет, фігу фігою, а ночви - ночвами, не керується ні дружбою, ні ненавистю, не знає милосердя чи страху, не визнає авторитетів, справедливий суддя, доброзичливий до всіх настільки, щоб нікому не дати більше, ніж той заслуговує, у своїх працях чужоземець і людина, яка не має батьківщини, не визнає правил, окрім закону власної совісті, не зобов'язаний нікому у службі, байдужий до чужих оцінок, адже він говорить про події, які справді відбулися".
ЛУКІАН

середа, 14 грудня 2011 р.

ЯК ЧЛЕНИ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ ІМ. О. БУЛАТОВИЧА СУМСЬКУ ІСТОРІЮ ФАЛЬСИФІКУВАЛИ

Мені вже набридло фальшування сумської історії деякими краєзнавцями-любителями і, за сумісництвом, "патрійотамі зємлі русской". Тому й написав ось це:
25 червня 2010 року в місті Суми на будівлі за адресою вул. Соборна, 36 з’явилася дивна пам’ятна дошка, яку встановили члени історичного клубу імені О. Булатовича. Що вражає в інформації, поданій на дошці, так це кількість фактичних помилок.
І на ці фактологічні перекручення потрібно чітко вказати.
Отже, спочатку угорі на дошці написано таке: «В этом доме в начале ХІХ века жили офицеры Сумского и Ахтырского гусарских полков». І далі перераховані відомі в російській історії цього періоду імена: Яків Кульнєв, Денис Давидов, Микола Раєвський, Сергій Волконський.
Перше зауваження: того будинку, на якому причеплена пам’ятна дошка, на початку ХІХ століття, точніше - у 1804 році, не існувало. Саме «цей» будинок міг бути побудованим лише після масових сумських пожеж 1839 та 1840 років, коли в місті і розпочалося масове будівництво кам’яних помешкань. Треба сказати, що після тих пожеж кількість кам'яних будинків у місті зростала так швидко, що за свідченням відомого російського слов’янофіла Івана Аксакова на 1853 рiк у Сумах їх вже нараховувалося 97 [Див.: Аксаков І. Місто Суми і Введенський ярмарок. - С. 150]. Суми ж на початку ХІХ століття – це всуціль дерев’яні будівлі, з каменю були лише деякі церкви. На карті кінця XVIII століття добре видно, що в Сумах було лише два кам’яних будинки та і ті на вулиці, яка зараз називається Воскресенська:

На місці будинку по вул. Соборній, 36, звичайно, були на самому початку XIX століття якісь будівлі (дерев’яні) і в одній із них справді гіпотетично міг проживати Кульнєв, але в «цьому», як написано на дошці, будинку ні Кульнєв, ні інші офіцери Сумського гусарського полку проживати ніяк не могли.
Звідкіля ж тоді взялася легенда про «будинок Кульнєва», яку розпропагували у вигляді меморіальної дошки члени клубу Булатовича? Вперше вона була оприлюднена в рукописній книзі краєзнавця П. І. Нікітенка "У повітовому місті "С", або Вулицями старого міста", оригінал якої зараз зберігається в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки. Уривки цієї книги у 1991 році вперше публікувалися в багатотиражці «Фрунзенець». П. І. Нікітенко вважає, що «будинок Кульнєва» був збудований у ХІХ столітті ще до ліквідації кріпосного права у 1861 році. Далі він пише таке: «Кутовий будинок з надбудовою споруджувався кріпосними однієї із гілок Кондратьєвих. У «Харківських відомостях» було вміщено оголошення про передачу поміщиці Кондратьєвій цього будинку. Подробиці угоди невідомі, але пам’ятається версія, точніше, розповідь вчителя російської мови у Вищому початковому училищі В. Зелинського. У 1916 році, коли я там учився, вчитель, розповідаючи нам про поетів ХІХ століття, згадав про Дениса Давидова і додав, що Денис Давидов жив декілька днів у Сумах, гостював у майора Кульнєва – майбутнього генерала, одного з героїв війни 1812 року. На запитання: «Де він жив?» Зелинський пообіцяв показати будинок Кондратьєвої і після уроків пішов з деякими учнями до того будинку. З розповіді вчителя виходило, що на другому поверсі жили офіцери Сумського гусарського полку, в тому числі і Кульнєв. Це було зручно для них, адже навпроти розташовувалась канцелярія полку…» [До витоків історії // Фрунзенець. – 1991. – № 48 (29 листопада)]. Ось за цю легенду, розказану вчителем російської мови В. Зелинським і донесену до нас краєзнавцем П. І. Нікітенком, і вхопилися члени клубу Булатовича. Непрямим підтвердженням відсутності будинку до пожеж є й інформація, подана самим П. І. Нікітенком. Справа у тому, що газета «Харківські губернські відомості», де було вміщено оголошення про передачу будинку поміщиці Кондратьєвій була заснована лише у 1838 році [Див.: Харьковские губернские ведомости]. Отже, ще раз: повідомлення Нікітенка – це легенда, та на місці сучасного будинку справді міг стояти якийсь дерев’яний будинок, але не «цей».
***
Далі перейдемо до розгляду фактичних помилок, які стосуються окремих історичних постатей, чиї імена зафіксовані на меморіальній дошці.
Першим у списку нібито жителів «цього» будинку стоїть ім’я Якова Петровича Кульнєва (1764–1812). Нижче про нього подається така інформація: «Генерал, ученик А.В. Суворова, герой Отечественно войны 1812 г. В 1801–1806 гг. служил в Сумском гусарском полку. Смертельно ранен в бою, обороняя Петербург от наполеоновского нашествия».
Коментар: У цій інформації найбільше правди. Я. Кульнєв справді служив у Сумському гусарському полку з 8 травня 1801 і до 8 серпня 1806 року. У 1802–1806 рр. Сумський гусарський полк востаннє у своїй історії дислокувався в Сумах і Я. Кульнєв у званні майора (а не генерала) справді перебував у нашому місті. Але лише будучи переведеним до гродненського гусарського полку, він отримав у 1807 році звання підполковника, а в 1808 – генерал-майора. Де саме Я. Кульнєв проживав у Сумах під час свого чотирьохрічного перебування тут – документально підтверджених даних поки що немає.
Він міг справді жити і в центрі міста там, де легенда фіксує «будинок Кульнєва» (зрозуміло, що насправді це був зовсім інший будинок), і біля казарм гусарського полку на вул. Береста (колишня вул. Казарменна) і, взагалі, у кількох місцях.
***
Далі йде ім’я Дениса Васильовича Давидова (1784–1832). Про нього на дошці говориться таке: «Поэт «пушкинской плеяды», генерал, герой Отечественной войны 1812 г. Партизан, ученик и друг Я. П. Кульнева. Командир Ахтырского гусарского полка».
Коментар: Все нібито вірно. Але є кілька невеликих «але». Справа у тому, що після того, як у 1801 році молодий Денис Давидов розпочав свою військову кар’єру в Петербурзькому Кавалергардському полку, він 13 вересня 1804 року за написання сатиричних віршів та байок, у яких начальство помітило образу поважних осіб, за особистим наказом царя був виключений із гвардії і переведений у загумінковий Білоруський гусарський полк, який був тоді розквартирований у містечку Звенигородка Київської губернії. Якраз добираючись на нове місце служби, Д. Давидов проїздом був і в Сумах. Тоді він мав звання ротмістра Білоруського гусарського полку. Про перебування в Сумах Д. Давидов згадує у своїх «Военных записках» (а це 1835 рік), розповідаючи про знайомство з Я. Кульнєвим, так: «Я познакомился с Кульневым в 1804 году, во время проезда моего чрез город Сумы, где стоял тогда гусарский полк, в котором Кульнєв служил майором» [Давыдов Д. В. Военные записки. – М., 1982. – C. 110]. Отже, у двадцять років ротмістр Білоруського гусарського полку (а не генерал) Д. Давидов, проїжджаючи Суми, познайомився з кількома офіцерами Сумського гусарського полку і мабуть мав з ними вечерю. Серед цих офіцерів був і майор Я. Кульнєв. Де відбувалася та одноразова зустріч, у якому будинку – ніяких документальних свідчень про це немає (про проживання Д. Давидова у «будинку Кульнєва» мова в принципі йти не може). Більше в Сумах Д. Давидов ніколи не був. Ну, а в Охтирському гусарському полку Д. Давидов почав служити з 1811 року в чині підполковника, генерал-майором і командиром Охтирського гусарського полку він став уже під час закордонного антинаполеонівського походу російської армії у 1814 році.
***
Про третього із зафіксованих на дошці, Раєвського Миколу Миколайовича (молодшого) (1801–1843), повідомляється таке: «Полковник, сын знаменитого героя наполеоновских войн Н. Н. Раевского, был с отцом при Бородино, брат Марии Волконской, близький друг А. С. Пушкина. Командир Сумского гусарського полка с 1823 г.».
Коментар: Микола Раєвський, справді, як син знаменитого батька і, додамо від себе, як представник тодішньої «золотої молоді» вже у 20 років був призначений ад’ютантом начальника Головного Штабу барона І. І. Дибича. У 22 роки, щоб стати полковником, М. Раєвський був переведений до Сумського гусарського полку. Тому рівно 19 днів (19!), з 12 і до 31 грудня 1823 року Микола Раєвський (молодший) справді був полковником Сумського гусарського полку. З Петербургу при цьому він нікуди не виїжджав, а вже з 1 січня 1824 року був переведений до Курляндського драгунського полку [Див.: Николай Николаевич Раевский (младший)].
 Командиром, як зазначено на дошці, Сумського гусарського полку він також ніяк бути не міг. У цей час командиром Сумського гусарського полку був полковник Євстафій Харитонович Покровський (з 01.06.1815 до 22.08.1826)  [Див.: Подмазо А. А. Шефы и командиры полков регулярной русской армии].
Таким чином, не «з», як на дошці, а лише «в» 1823 році Микола Раєвський був полковником Сумського гусарського полку і при цьому в Сумах не перебував, хоча б ще й тому, що після того, як у 1806 році Сумський гусарський полк виступив із Сум на російсько-французьку кампанію він уже ніколи в наше місто не повертався. Місцем нової дислокації відразу після повернення з наполеонівських війн у 1815 році в Росію Сумському гусарському полку було призначено містечко Друї у Мінській губернії [Див.: Сумские гусары. – С. 41]. У 1819 році полк перебував під Дінабургом (Двінськом) (Латвія)  [Там само], а у 1830 в містечку Россієни Ковельської губернії [Там само].
***
Останнім на меморіальній дошці стоїть ім’я Сергія Григоровича Волконського (1788–1865). Про нього подана така інформація: «Князь, генерал, участник Отечественной войны 1812 г., декабрист, приговорен к двадцати годам каторги, муж Марии Волконской (урожд. Раевской), добровольно последовавшей за ним в Сибирь. В 1818–1821 гг. служил в Сумах в штабе 2-ой гусарской дивизии».
Коментар: Тут варто зазначити, що князь Сергій Волконський справді  служив у Сумах, але не тоді, коли написано на дошці, а в 1817–1818 рр. Справа у тому, що в 1816 році він був призначений бригадним командиром 1-ої бригади 2-ої уланської дивізії. Бригада спочатку дислокувалася в місті Новограді-Волинському, а потім була переведена в Суми у казарми, залишені Сумським гусарським полком. Ось як описує у «Записках» (написані в 1859–1865 рр.) С. Волконський своє перебування в Сумах: «Вскоре после этого (тобто після дуелі з Варфоломієм Гижицьким. – В. А.) я поехал в отпуск в Петербург, и как 2-й кавалерийский резервный корпус переведен был на квартиры вовнутрь России, уже я не возвращался на Волынь, а бригадная моя квартира была назначена в Харьковской губернии в город Сумы. При поездке из Питера чрез Москву я прибыл в Сумы. Во время этой стоянки в течение 1817 и 1818 годов были кое-какие встречи и в моей жизни, но относящиеся к жизни частной и поэтому мало стоящие рассказа» [Волконский С. Г. Записки. – Иркутск, 1991. – С. 354].
Відомо, що під час перебування в Сумах С. Волконський їздив у Полтаву до брата князя Миколи Рєпніна-Волконського, який якраз тоді був призначений генерал-губернатором Малоросії. Там він брав участь у викупі з кріпосної залежності відомого актора М. С. Щепкіна.
20 квітня 1818 року під час чергової реорганізації російського війська С. Волконський був призначений командиром 2-ої бригади 2-ої гусарської дивізії, але в бригаді не був і взагалі до служби не приступав. Сам він описує так цей випадок у тих же «Записках»: «Меня же в звании бригадного не перевели ни в Литовский, ни в Гвардейский корпус, а назначили бригадным в 2-ю гусарскую дивизию. Этот переход без моего на то согласия и исключение из двух вышеозначенных корпусов, как ни достойно, могу сказать, служить в оной, почел я себе обидой и почел самобытным для собственного достоинства моего звания высказать, что генерал-майора без согласия его недостойно для его звания переводить по прихотям, как это делают с прапорщиком, и подал просьбу об бессрочном отпуске меня за границу, что и последовало» [Там само. – С. 355]. У безстрокову відпустку він був звільнений 27 липня 1818 року. Але в армії С. Волконський все таки залишився. 5 серпня 1818 він був відрахований від командування бригадою і призначений перебувати при командирові 2-ої гусарської дивізії, що фактично дорівнювало пониженню його як генерал-майора у чинові.
На відміну від того, що написано на меморіальній дошці подальша його доля у 1818–1821 роках була така. Отримавши відпустку, Волконський виїжджає із Сум і їде спочатку до Одеси, поблизу якої він купив собі хутір і де на той час перебувала його сестра. Тут він передумав їхати за кордон і в грудні 1818 року повертається до Петербургу, але вже в січні 1819 року знову виїжджає на південь, до Києва, де знайомиться із членами Союзу благоденства і вступає в цю ранню організацію декабристів. Далі він їде на масляну в Тульчин, де знаходилася Головна квартира 2-ої армії і де діяла Тульчинська управа Союзу благоденства на чолі з П. Пестелем та І. Бурцовим. Із Тульчина С. Волконський знову поїхав в Одесу, де загітував до вступу в Союз благоденства двох молодих офіцерів, звідтіля знову повернувся в Петербург, а на початку 1820 року знову виїхав до Києва, потім знову до Одеси через Тульчин. Із Одеси С. Волконський прибув до Тульчина, потім у Київ, а звідтіля у справах Південного товариства декабристів – у Москву, ну, а потім знову до Києва (про все це можна прочитати у його «Записках» на стор. 356–267). 14 січня 1821 року С. Волконський був призначений бригадним командиром 1-ї бригади 19 піхотної дивізії, яка була розквартирована на Правобережній Україні.
До речі, потрібно додати, що 2-а гусарська дивізія, куди С. Волконського призначили без його згоди складалася з Ізюмського, Павлоградського, Єлисаветградського та Іркутського гусарських полків. Сумський же гусарський полк був у складі 1-ої гусарської дивізії [Див.: Шавенков П. Российская регулярная кавалерия 1698-1917]. Зайве говорити, що в 1818–1821 роках штаб 2-а гусарської дивізії в Сумах також не дислокувався.
Таким чином, С. Волконський у Сумах служив ув уланській дивізії, ніколи ніякого відношення ні до  Сумського гусарського, ні до Охтирського гусарського полку не мав (нагадаємо, що в написі на дошці Волконський оголошений гусаром) і виїхав з міста якраз у середині 1818 році. Де саме жив у Сумах С. Волконський – також поки що невідомо.
***
Загальний висновок: подана на пам’ятній дошці інформація – прекрасний приклад фальсифікації сумської історії. Таке дрімуче дилетантство, підживлене почуттям російського патріотизму, коли деяким членам клубу Булатовича ну дуже вже захотілося зробити Суми ще одним містом «русской славы», могло бути зреалізованим у вигляді почепленої на Соборній, 36 меморіальної дошки: а) через відсутність дієвого контролю з боку виконавчих органів міської влади; б) через прихід до влади проросійських сил на чолі з партією регіонів, який і зумовив послаблення цього контролю. Як тепер стало остаточно зрозуміло, вся політика пам’яті у виконанні регіоналів спрямована на відродження малоросійсько-совєтської інтерпретації української історії, як лише регіональної у складі єдиної російської. Тому такі фальсифікації, як у нашому випадку, зараз, якщо й не заохочуються місцевою владою, то на їх існування, принаймні, заплющуються очі.