Історіософія
дає нам цілісне уявлення про сенс, мету і спрямованість національного
історичного процесу, правильно «воскрешає» минуле для легітимізації певного
аспекту сучасної соціальної реальності. Потреба в «осмислюючих» моделях
минулого сильніше відчувається в тих спільнотах, де гостро постає питання про
національну та культурно-історичну ідентичність як окремої людини, так і всієї
спільноти, її місця у світовій цивілізації, до яких, безперечно, належить і
український народ. Тому звернення до окремих течій в історії української
історіософії, їх аналіз з точки зору контексту сучасності надає їм нової
актуальності та нового потенціалу. І тут значний інтерес становить історіософія
українського волюнтаризму. Визначили цей тип української історіософії, як
волюнтаристської ми за одним критерієм – рушійною силою історичного процесу в її
узагальнюючих побудовах виступає певне вольове начало: чи то всієї нації, чи то
національної еліти.
До
історіософії волюнтаризму ми віднесемо ідеї групи літераторів, які в роки між
двома світовими війнами об’єднувалися навколо «Літературно-наукового вісника»,
редагованого Дмитром Донцовим (1883–1973). Це – Юрій Липа (1900–1944), Євген
Маланюк (189–1967), Олег Ольжич (Кандиба) (1907–1944). Але, в широкому
розумінні, до цього типу української історіософії можна віднести і погляди таких
інтелектуалів, як Юліан Вассиян (1894–1953), В’ячеслав Липинський (1882–1931)
та Микола Хвильовий (1893–1933).
Окремі
аспекти теми, заявленої в назві статті, досліджувалися Василем Пахаренком, Владиславом
Родіним, Іваном Дзюбою, Анатолієм Астаф’євим, Ігорем
Загребельним, Олегом Баганом. Своє ж завдання вбачаємо у тому, щоб подати
цілісний обаз українського історично процесу у сприйнятті представників
історіософії волюнтаризму.
