Як свідчить досвід, у творах більшості
знаних істориків можна імпліцитно віднайти певну умоглядну філософію. Що ж до
теорії, то незважаючи на задекларований істориками емпіричний характер їхнього
наукового знання вона є обов’язковим компонентом їх історичних досліджень. Просто
справа «полягає не в тому, що історія є менш теоретичною, а в тому, що вона в
меншій мірі займається виробленням власної теорії» [7, с. 332].
У великого українського історика Михайла Грушевського (1866–1934) історіософські погляди формувалися під великим впливом позитивістської епістемологічної парадигми. Звідсіля й велика кількість паралелей, приміром, з поглядами І. Франка на історичний процес. Хоча, потрібно зазначити, що протягом довгого творчого життя у Грушевського його історіософія зазнавала трансформації також і під впливами ідей Е. Дюркгайма, методології «психології народів» В. Вундта та настанов неокантіанства, але все ж позитивістський компонент у цьому «букеті впливів» завжди залишався головним.
