ТЕМПОРАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ СХЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ В ІСТОРІОСОФІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВОЛЮНТАРИЗМУ

Історіософія дає нам цілісне уявлення про сенс, мету і спрямованість національного історичного процесу, правильно «воскрешає» минуле для легітимізації певного аспекту сучасної соціальної реальності. Потреба в «осмислюючих» моделях минулого сильніше відчувається в тих спільнотах, де гостро постає питання про національну та культурно-історичну ідентичність як окремої людини, так і всієї спільноти, її місця у світовій цивілізації, до яких, безперечно, належить і український народ. Тому звернення до окремих течій в історії української історіософії, їх аналіз з точки зору контексту сучасності надає їм нової актуальності та нового потенціалу. І тут значний інтерес становить історіософія українського волюнтаризму. Визначили цей тип української історіософії, як волюнтаристської ми за одним критерієм – рушійною силою історичного процесу в її узагальнюючих побудовах виступає певне вольове начало: чи то всієї нації, чи то національної еліти.

До історіософії волюнтаризму ми віднесемо ідеї групи літераторів, які в роки між двома світовими війнами об’єднувалися навколо «Літературно-наукового вісника», редагованого Дмитром Донцовим (1883–1973). Це – Юрій Липа (1900–1944), Євген Маланюк (189–1967), Олег Ольжич (Кандиба) (1907–1944). Але, в широкому розумінні, до цього типу української історіософії можна віднести і погляди таких інтелектуалів, як Юліан Вассиян (1894–1953), В’ячеслав Липинський (1882–1931) та Микола Хвильовий (1893–1933).

Окремі аспекти теми, заявленої в назві статті, досліджувалися Василем Пахаренком, Владиславом Родіним, Іваном Дзюбою, Анатолієм Астаф’євим, Ігорем Загребельним, Олегом Баганом. Своє ж завдання вбачаємо у тому, щоб подати цілісний обаз українського історично процесу у сприйнятті представників історіософії волюнтаризму.

ІНАКОДУМСТВО НА СУМЩИНІ: КОНТУРИ Й ОРІЄНТИРИ

Микола Данько

У статті описані феномени протестних настроїв та інакодумства комуністичному авторитарному режиму на Сумщині в 1955-1990 роках. Виявлено два рівні інакодумства - простонародний та дисидентський, а також такі його складові як “крамольні розмови”, розповсюдження листівок та написів, “самвидав”, створення підпільних організацій.

ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦЬ У МІСТІ СУМИ

22 квітня підготував пропозиції (ДОДАТОК І) для народного депутата Олега Медуниці на ім'я міського голови Олександра Лисенка щодо перейменування вулиць у місті Суми в зв'язку з декомунізаційними законами, прийнятими Верховною Радою 9 квітня 2015 року (саме звернення написав Геннадій Іванущенко).

ЯК СТАВ МОЖЛИВИМ УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС?

  В історії вивчення української філософії існує група текстів, у яких фіксується спроба представити її розвиток в образі безперервного процесу від часів Київської Русі і до сьогодення, хоча наявні філософські джерела такої схеми і не підтверджують. Так, уже в резюме першої узагальнюючої праці з марксистсько-ленінської історії філософії України – «Нарисі історії філософії на Україні» (1966) – мовиться, що «історія прогресивної філософської думки на Україні в книзі розглядається як процес…» [16, с. 650]. А в одній із «Критик…» «буржуазно-націоналістичних перекручень» української філософії «процес» характеризується так: «Вже в «Нарисі філософії на Україні» (Київ, 1966) <… >вперше висвітлювався на основі марксистської методології розвиток філософії на Україні від найдавніших часів до сьогодення <…> Внаслідок цього філософська думка на Україні репрезентована як цілісна система наукового знання, в якій стали особливо помітні і менш досліджені проблеми і періоди» [19, с. 45]. Подальшого свого розвитку розуміння історії української філософії як процесу отримало вже в часи політичної незалежності України. Так, у хрестоматії (1993) та підручнику (1994) «Історія філософії України» поняття «історико-філософський процес в Україні» вживається десятки разів (див., наприклад: [10, с. 3]).

ПРО ДЕЯКІ ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНІ ПОНЯТТЯ У ТВОРЧОСТІ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

Відразу зазначимо, що філософсько-історична проблематика не була визначальною в творчості Дмитра Чижевського. Однак з огляду на те, що філософською рефлексією позначені багато його наукових робіт, прямо не пов’язаних з власне філософією, можна спробувати виділити в них і філософський шар рефлексій над історією. Серед небагатьох робіт, безпосередньо присвячених філософії історії, варто назвати ранню розвідку Д. Чижевського «На теми філософії історії» (1925). В інших же працях філософсько-історичні ідеї висловлені побіжно, часто як методологічне підгрунтя для розв’язання конкретних наукових проблем (наприклад, у статтях «Культурно-історичні епохи» (1948) та «Початки і кінці нових ідеологічних епох» (1954)). Крім усього цього, не потрібно забувати, що Чижевський одним із перших розпочав історичні рефлексії над українською філософсько-історичною думкою, коли у журналі «Дзвони» (1932, Ч. 6) опублікував статтю «В’ячеслав Липинський як філософ історії», у якій детально проаналізував філософсько-історичну складову соціологічної теорії В. Липинського. Незважаючи на таку «ескізність», філософсько-історичні погляди Чижевського становлять певний інтерес для розуміння специфіки розвитку української філософії у ХХ столітті.

У своїй доповіді ми звернемо увагу на особливості розуміння Чижевським двох філософсько-історичних понять. Одне зі сфери епістемології історії – і це поняття «ідеального типу», запозиченого у Макса Вебера. Інше поняття з області історіософії – це поняття «доля», як рушійна сила історичного процесу.

КРАЄЗНАВЧИЙ МАТЕРІАЛ СУМЩИНИ

ТУТ

ПРО ТЛУМАЧЕННЯ ФЕНОМЕНА МІФУ ОЛЕКСАНДРОМ ПОТЕБНЕЮ

Відомий український учений XIX століття, мовознавець і фольклорист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) у своїх «Записках з теорії словесності», які вперше були опубліковані вже після його смерті, у 1905 році, висловив кілька важливих думок, що чітко вказують на власне, оригінальне, розуміння ним феномена міфу. Своє бачення сутності міфу він зреалізовує, насамперед, при аналізі феномена простонародної релігійності. Але сам міф О. Потебня відносить до сфери вербальної реальності. При цьому він виходить із тих висновків, що саме завдяки мові відбувається створення образу світу із сирого матеріалу відчуттів. Людині від природи притаманна властивість бачити світ не як розпорошену величезну кількість одиничних предметів, але вносити у нього певну системність і цілісність. Якраз ця властивість і реалізується з допомогою мови, так як слово «вносить ідею законності, необхідності, порядку у той світ, яким людина оточує себе і який їй довелося приймати за дійсний» [1, 146].

ІДЕОЛОГІЯ НАРОДНИЦТВА ЯК ЦІННІСНИЙ КОНТЕКСТ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОГЛЯДІВ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Філософський рівень рефлексій не безпричинний, він завжди зовнішньо зумовлений. Така породжуюча обставина називається контекстом. Якщо ми розглядаємо феномен української філософської думки кінця ХІХ – початку ХХ століття, то потрібно зазначити, що шар професійної філософії в ній дуже вузький. Але поняття філософії набагато ширше за поняття професійної філософії і тому елементом української філософії є й погляди відомих українських інтелектуалів цього періоду (І. Франка, М. Грушевського, Б. Грінченка, Лесі Українки), які не обов’язково були професійними філософами. Якраз через детальний аналіз світоглядно-ідеологічного та науково-літературного контексту нам відкривається і специфіка філософських рефлексій цих класиків науки та художньої творчості. Основоположна функція контекстуального аналізу – пояснення і, як наслідок, розуміння самих філософських поглядів вищеперерахованих творців української культури модерної доби.