понеділок, 30 жовтня 2017 р.

Про історіософські ідеї в творах Михайла Грушевського



Як свідчить досвід, у творах більшості знаних істориків можна імпліцитно віднайти певну умоглядну філософію. Що ж до теорії, то незважаючи на задекларований істориками емпіричний характер їхнього наукового знання вона є обов’язковим компонентом їх історичних досліджень. Просто справа «полягає не в тому, що історія є менш теоретичною, а в тому, що вона в меншій мірі займається виробленням власної теорії» [7, с. 332].
      У великого українського історика Михайла Грушевського (1866–1934) історіософські погляди формувалися під великим впливом позитивістської епістемологічної парадигми. Звідсіля й велика кількість паралелей, приміром, з поглядами І. Франка на історичний процес. Хоча, потрібно зазначити, що протягом довгого творчого життя у Грушевського його історіософія зазнавала трансформації також і під впливами ідей Е. Дюркгайма, методології «психології народів» В. Вундта та настанов неокантіанства, але все ж позитивістський компонент у цьому «букеті впливів» завжди залишався головним.


      В уявленнях про суб’єкт історичного процесу на перше місце у нього виходить детермінуюча ці погляди залежність від народницького типу світогляду. Сам Грушевський цей світоглядно-ідеологічний контекст своїх історичних поглядів характеризував так:
«… я був вихований в строгих традиціях українського радикального народництва, що виводилося від кирило-мефодіївських братчиків, і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу  і власти вина лежить по стороні власти, бо інтерес трудового народу – се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею» [4, с. 12].
Отже, суб’єктом історичного процесу він називає народ. Ще в молоді роки, стаючи до викладацької праці, він проголосив у вступній лекції 1894 року у Львівському університеті своє кредо:
«Народ, маса народня… повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками – єсть єдиний герой історії» [1, 149].
Народ/нація на відміну від донаціональної категорії етнографічної маси виступає максимально організованою і структурованою соціальною одиницею. Історія такого народу/нації подається Грушевським як цілісний процес в образі органіцистської метафори «національного тіла», що на лінії часу проходить етапи народження, становлення, занепаду та відродження. Національний історичний процес проявляє себе в трьох площинах: суспільно-економічній, політичній та культурній. Він також розчленований на історичні періоди. Приміром, український історичний процес, як видно з його «Історії України-Руси» та «Очерка истории украинского народа» має, принаймні, п’ять таких періодів: 1) доба Київської Русі; 2) Литовсько-Польська доба; 3) козацька доба; 4) період бездержавності і 5) з ХІХ століття – початок національного відродження.
Грушевського також цікавлять питання внутрішніх механізмів, що рухають «колесо історії».
По-перше, це проблема соціальної еволюції і чільно пов'язаний з нею концепт поступу. І хоча категорія «еволюції» у творах Грушевського зустрічається набагато частіше за «поступ», але останній прикладається в основному до масштабів всесвітньої історії, виражаючи її універсалістські смисли. Термін же еволюції репрезентує у нього більше світ часткових національних історій. Еволюція є та матрична ідея, якою пронизано абсолютну більшість історичних та публіцистичних творів історика. На відміну від Франка, у Грушевського немає праць, спеціально присвячених проблемі поступу, але фрагментарні згадки про нього є досить частими в його історичних творах. Механізм невпинного («вічного») поступу спрацьовує в межах еволюційної моделі руху історичного процесу. Категорія поступу вказує на напрямок еволюційного руху, поступ – це та складова еволюції, що протистоїть процесам застою й регресу в суспільному, політичному, культурному й духовному житті нації. Хоча, якщо не проводити поверхневі смислові розбіжності між категоріями еволюції та поступу, а звернути увагу на позитивістські витоки смислової подібності цих категорій, то не буде великою помилкою, якщо ми цілком у спенсерівському дусі скажемо, що й у Грушевського «закон поступу» є еквівалентним «закону еволюції».
Як можна зробити висновок із багатьох проаналізованих фрагментів критеріїв історичного поступу у Грушевського два і вони знаходяться в ситуації амбівалентності. По-перше, це відповідність його «загальнолюдському» історичному розвиткові. Якщо цей критерій прикласти до українського історичного процесу, то це означає, що його поступ буде фіксуватися за умови, коли він буде відповідати поступу всього людства. По-друге, це корисність поступу для розвитку окремої нації, тобто поступальне лише те, що працює на досягнення українським етносом стану політичної нації [8, с. 95].
Той ідеал, що як регулятивна ідея спрямовує на себе вектор поступу є для Грушевського реальна людина, наближена до своєї сутності, по-іншому – це ідеал гуманізму, або як він пише:
«Мета роду людського, людського існування, єсть якомога ширший і повніший розвій заложених у єму духовних сил і через цей розвій якомога ширше запровадження в життя принципів правди, добра і краси» (цит. за: [8, с. 99]).
У цього великого історика ми зустрічаємо такий образний опис поняття поступу:
«Людський поступ – се безконечне громадженнє міліардів атомів сих малих діл, солідно і совісно сповнюваних. Як з незмінної творчої роботи міліардів коларових поліпів виростають могутні громади коралових скал, так плідна муравельна праця поколінь, совісно сповнюваний буденний обов’язок незмінно громадять культурні капітали суспільности і людства» [3, с. 66].
Отже, поступ як цілісність постає сумою простих його елементів («малих діл»), що рухають національну спільноту по лінії подальшої ускладненості й диференціації.
По-друге, розглядаючи український історичний процес крізь призму еволюціоністської схеми, Грушевський піднімає й проблему рушійних сил цієї еволюції, а це теорія «багатофакторності» як позитивістський варіант історичної причинності. О. Пріцак вважає, що Грушевський до складу своєї історіософської концепції відніс три фактори, як комбінацію різних суспільних і географічних сил, які рухали українське історичне життя: територію, населення і державу [6, с. 20]. У своїй пізній соціологічній праці «Початки громадянства» (1921) сам Грушевський визначає трохи інший набір факторів історичної еволюції (які вірні, принаймні, для розуміння життя первісних спільнот) – це біологічний, економічний та психологічний (куди він відносить звичай, релігійну уяву, мораль, мистецтво) [5, с. 38–39]. Тут Грушевський, погоджуючись з двома факторами, названими Ф. Енгельсом: економічним (продукція життєвих засобів) та біологічним (продовження роду), додає ще й свій третій – психологічний. І далі він виступає проти узагальнення у побудові незмінних каузальних ланцюгів.
Ці фактори виконують змушуючий вплив на виникнення найрізноманітніших фактів історичного знання (соціальних, політичних, культурних). Як видно, у Грушевського не було жорсткого і сталого набору факторів як якоїсь постійно домінуючої детермінанти історичного розвитку. У своїх працях він говорить про найрізноманітніші фактори як рушійні сили історичного життя. Та й відносно самого історичного процесу потрібно також говорити про несталість і про домінування на різних етапах історичної еволюції різних змушуючих факторів. Він схиляється до думки що ідея багатофакторності повинна пояснювати не весь історичний процес, а історичну епоху чи конкретну історичну ситуацію. Тут історика повинно турбувати лише те, чи з достатньою повнотою названі фактори, щоб правильно пояснити локальну ситуацію .
Так, як відбувається взаємодія комбінацій найрізноманітніших факторів, то це приводить до сприйняття історичного процесу як такого, що керується «сліпою» і «непередбачуваною» силою, а вона породжує, у свою чергу, рух в часі найрізноманітніших колективних суб’єктів історичного життя. Таке несприйняття жорсткої детермінації історичного процесу географічно-суспільно-економічними факторами виводить історіософію Грушевського поза межі позитивістської парадигми і засвідчує, принаймні, вільне використання ним історико-теоретичних напрацювань позитивізму.
Будучи прикладеними до українського історичного процесу, ці концепти еволюції, поступу, багатофакторності працюють на виконання глобального завдання – конструювання образу відроджуваного в темпоральних точках тепер та майбутнього українського народу/нації, що засвідчує ще й телеологічний характер історіософії Грушевського.
Одним з останніх істориків позитивістського спрямування, хто дотримувався теорії багатофакторності вже в середині ХХ століття був Олександр Шульгин (1889–1960). Він називає таку групу факторів, що обумовлюють історичний процес: національний, демографічний, географічний, економічний, політичний, духовний [9, с. 160]. Як і М. Грушевський  Шульгин пише про неповторну комбінацію таких факторів для пояснення кожної неповторної історичної події. Історичне життя настільки багатогранне, що пояснити його за допомогою якогось єдиного фактора чи навіть групи факторів, в якій існує якийсь домінуючий не є вірним. Тому цей історик не сприймає марксистського матеріалістичного розуміння історії, де економічний чинник є домінуючим. На його думку лише через комбінацію рівнорядних чинників можна дати вірний образ проминулої реальності. Завдяки застосуванню порівняльного методу можна помітити постійну регулярну залежність історичних подій від тієї чи іншої групи факторів та сталі серії історичних фактів, що і засвідчує наявність ситуації історичної закономірності. Сецифіка законів історії полягає в тому, що вони не є універсальними й абсолютними, а швидше релятивними, можливими, умовними й частинними. Та на заваді суцільній детермінованості історії законами постає людська воля, яка поділяється на волю-обов’язок (шляхетна, дає людині можливість виконувати обов’язки, керувати собою, але не дає творчої сили) та волю-бажання (всемогутня, творча). Якраз вольова реакція людських одиниць на зовнішні події робить значущою роль випадку, як ще однієї детермінанти історичних подій. У свою чергу, випадковості поділяються на психологічні (які пояснюються недостатнім знанням причин, що викликали їх) та дійсні (яких ніхто не може передбачити). Дія випадковостей поряд із законами збільшує розмаїтість людського життя. О. Шульгин, перебуваючи на еміграції у Франції, головну книгу, в якій виклав своє розуміння теорії історичного процесу написав французькою мовою [10] і може тому його ідеї до цього часу ще не стали об’єктом чільної уваги науковців.
***
Сучасники називали Михайла Грушевського «батьком української нації». І якщо за цією метафорою криється якесь автентичне значення, то воно повинно стосуватися, в першу чергу, реалізації основних ідей, названої в заголовку праці. Повна назва цієї статті, що її М. Грушевський написав у 1903 і опублікував у 1904 році: «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Основні її ідеї він почав зреалізровувати уже в своїй багатотомній «Історії України-Руси» (перший том – 1898) та «Очерке истории украинского народа» (1904).
У цій праці він деконструює усталену схему російської історії, що легітимізувала імперські реалії ХІХ століття і за якою «вона починається з передісторії Східної Європи… потім мова йде про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої  половини ХІІ в., потім переходить до В. кн. Володимирського, від нього – в XIV віці – до кн. Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії» [2, с. 298]. Але насправді
«Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона вирослав на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не преємства двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції» [2, с. 299].
Отже, доба Київської Русі не є ланкою власне російської історії. Але на думку Грушевського ніякої «общєрусской» історії бути не може, тому, що ніколи не було ніякої «общєрусской» народності. А були і є росіяни (великороси), українці і білоруси. Тому російська історія повинна розпочинатися з історії Володимирського удільного князівства, тобто з ХІІ століття. А ось періодами української історії є й історія раннього слов’янства на наших землях, й історія Русі (Руси-України). Повна схема української історії у Грушевського така: біля витоків – анти (які вважалися на той час словянськими племенами), далі – період Київської Русі, який переходить у Галицько-Волинський (а не у Володимиро-московський як у «общєрусской»). Потім іде Литовсько-Польська доба. За нею – доба Козаччини. Ну і потім (цього в статті немає) – Російсько-Австрійський період, в межах якого у ХІХ столітті і виникає феномен українського національного Відродження. В основу такої періодизації великий історик кладе історію народу (а не факту державності чи правлячої династії Рюриковичів), який проживав на цих землях і цей народ зараз називається українським.
Головне, що історія цього народу на цій території – безперервна. І етнонім тут – не головне. На різних історичних етапах він називався по-різному: антами, русинами, козако-руським народом, малоросами, «хохлами», українцями. Але всі ці самоназви лише засвідчують розвиток у часі одного й того самого народу.
Таким чином, Грушевський, по-перше, усамостійнив історію України, відділивши її від імперської «общєрусской» історії, у складі якої вона подавалася лише як регіональна «малорусская»; по-друге, сконструював образ безперервної тяглості українського історичного процесу через темпоральні трансформації категорії «народу»; по-третє, на противагу романтичному образу козацьких першовитоків українського народу Грушевський «заглибив» українську історію в києворуські часи і навіть далі. Тут варто нагадати, що до складових такого виду колективної ідентичності як національна входить і усвідомлення її представниками своєї єдності в часі, а це і забезпечує національна історія. Отже, виходить так, що, ставши складовою української національної свідомості, історіографічні ідеї Грушевського «працювали» на трансформацію української етнографічної маси в модерну політичну націю.

Використана література
1. Грушевський М. Вступний виклад з історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 р. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. – Львів, 1894. – Т. 4. – С. 140-150.
2. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії східного словянства // Статьи по славяноведению. Сборник Российской императорской академии наук. – С-Пб., 1904. – Вып. І. – С. 298-304.
3. Грушевський М. Наша політика. Збірник статтів. – Львів, 1911. – 119 с.
4. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся – поборете. – 1920. – № 1. – С. 1–54.
5. Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Wien], 1921. – 328 с.
6. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського. – К.; Кембридж [Б. в.], 1991. – 80 с.
7.   Савельева И. М. Знание о прошлом: теория и история: в 2 т. – Т. 2. Образы прошлого. – СПб.: Наука, 2006. – 751 с.
8. Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – Нью-Йорк; Дрогобич [Б. в.], 2002. – С. 235 с.
9.  Шульгин Олександер. Основні проблеми історії і життя // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889–1960) / за ред. В. Янева. – Париж; Мюнхен, 1969. – С. 155–165.
10.  Choulguine Alexandre. L’histoire et la vie. Les lois. Le hasard. La volonte humaine. – Paris, 1957. – 230 p.

Немає коментарів:

Дописати коментар