середа, 14 жовтня 2020 р.

СВЯТО ПОКРОВИ Й АМНЕЗІЯ

 

За легендою столицю Візантії Константинополь оточили вороги. Жителі міста зібралися у Влахернському храмі і просили у бога порятунку від страшних варварів. Тут же нібито перебували й Андрій Юродивий та його учень блаженний Єпіфаній, яким і привиділася богоматір, що покрила своїм омофором тих, хто перебував у храмі. Після цього ворожі війська відступили від міста. Коли насправді жив святий Андрій Юродивий – однозначної думки немає. Називають і IX, і X століття. І коли точно відбулося це явлення богоматері також ніхто не знає. Але Російська православна церква відстоює дату 1 жовтня (за старим стилем) 910 року (інший варіант – 902). А під ворогами пропонує нам розуміти сарацин-мусульман. Тільки вся справа полягає у тому, що ні одне історичне джерело у ці роки не повідомляє нам ні про яких мусульман під стінами Константинополя. А ось про русів на чолі з Олегом (варіант – Аскольдом) свідчень – маса. Звичайно, церква пропонує осмислювати цю подію умоосяжно позанаціональним чином: як перемогу якогось просто християнства над якимось просто язичництвом, а не як перемогу конкретних греків-ромеїв над конкретними русами в конкретній точці простору і часу.

Після прийняття Руссю християнства у 988 році свято на честь Покрови богоматері полюбилося місцевому люду (а й справді, чому б і не порадіти поразкам своїх дідів). І навіть зараз воно майже ніде, крім тих православних держав, що вийшли з колишньої Київської митрополії Константинопольського патріархату, не відзначається. Після давньоруських часів Покрова була головним святом запорізьких козаків. На одній із ікон навіть кошового отамана Петра Калнишевського богоматір покриває.
Кажуть також, що саме 14 жовтня 1942 року була створена Українська повстанська армія (УПА). Продовжуючи традицію, Президент України Петро Порошенко встановив свято День захисника України, яке повинно відзначатися, звичайно ж, 14 жовтня.
Підсумовуючи, ще раз поставимо питання: так, а що є історичною основою цього свята? Відповідь: поразка наших славних предків русів під стінами Константинополя. Печально, що зараз церковні смисли цієї історичної події перемогли, а про історичний її вимір навіть українські націоналісти не згадують. Ось і маємо те, що маємо: факт втрати національної пам’яті. Але може так і треба. Не лише пам’ятання минулого таким, яким воно було насправді, але і його забуття та переінакшення смислів деяких історичних подій стають конструктами того образу минулого, що покликаний обслуговувати реалії української сучасності. Страшно навіть уявити, що було б з українською історією, якби вдячні потомки постійно пам'ятали про цю військову поразку предків-русів!😊
P. S. А все одно ж, трясця його матері, виходиш із ситуації забуття і чомусь неприємно стає. 

Немає коментарів:

Дописати коментар