пʼятниця, 16 липня 2021 р.

"РУССКИЙ МИР" У ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

Головна теза моєї доповіді: ідейний розвиток Пантелеймона Куліша (1819–1897) відбувався в межах автентичного йому тогочасного ідеологічно-політичного общєрусскогоʼ контексту. П. Куліш був чітко вписаний в імперський ідеологічний порядок і будь-яка модернізація його поглядів, тобто їх розгляд крізь призму пізніших контекстів (самостійницькихʼ, приміром) приводить до конструювання смислів, невластивих поглядам самого письменника. Особливої актуальності ця теза набуває у зв’язку зі святкуванням 200-річного ювілею П. Куліша, коли навіть науковці вчергове заговорили про те, що він розумів український народ як політичний феномен і, що нібито його думка рухалася в напрямку побудови української нації-держави. Обгрунтувати тезу я хотів би через вказівки на вживання та аналіз смислового наповнення такого важливого для П. Куліша поняття як русский мирʼ. Ситуація з русскім міромʼ добре характеризує той початковий синкретичний етап розвитку української національної самосвідомості, коли вона перебувала ще в складі общєрусскостіʼ; їх розмежування на масовому рівні відбудеться вже у ХХ столітті.

У ХІХ столітті русский мирʼ як специфічний історично-релігійно-національний феномен у межах ідеологічного дискурсу розпочав в Російській імперії своє самостійне існування. Вважається, що в 30-х рр. ХІХ ст. його зактуалізував тодішній міністр народної освіти граф Сергій Уваров (1786–1855) (правда, ще без вживання самого терміна). Широке ж використання поняття русский мирʼ ми спостерігаємо вже в творах історика Миколи Устрялова (1805–1870), починаючи з його докторської дисертації “О системе прагматической русской истории” (1836). Саме він став провідником тріади С. Уварова православ’я-самодержавство-народністьʼ на рівні тогочасної історичної науки. А після виходу в світ праці М. Данилевського “Росія і Європа” (1869) про русский мирʼ можна говорити вже й як про специфічне цивілізаційне утворення[1].

Термін русский мирʼ (руський світʼ) особливо часто П. Куліш використовує у своїх творах та листуванні, починаючи з 1874 р., коли він у результаті чергового світоглядного поворотуʼ, розчарувавшись у попередній українофільській діяльності, почав розуміти правдуʼ російського монархізму і вписувати свої погляди в парадигму общєрусскойʼ національної ідеї.

Та вже й у попередній період в епілозі до роману “Чорна рада”, який називається “Об отношении малороссийской словестности к общерусской” (1857 р.), він пише про “первобытный русский мир” (Кулиш 1989, 460)[2], розуміючи під ним добу Київської Русі.

Давня Русь для П. Куліша – це ніби точка того міфічного Першопочатку, де русский мирʼ зароджується й існує в стані своєї первинної чистоти й нерозчленованості. Тому:

Русь Древня – корінь і начало

Всього, чим дишем, живемо,

Що в нас величнього постало,

На чім у вірі стоїмо…

                                   (Куліш 1909, 398).

Ідеологема русского мираʼ у нього постає такою собі парадигмою-детермінантою, яка задає спільні умови існування українців (малоросів) і росіян (великоросів) у всі пізніші історичні епохи. У приписках до поеми “Грицько Сковорода”, написаній у 1890-х рр., П. Куліш і закликає сучасників будувати свої відносини за зразками такого нашого  правильногоʼ минулого:

О, годі в видумках кохатись,

Сплітати лаври паліям,

Та ницим Хмелем величатись!

Вертаймось до князів Варяг,

Під нероздільний руський стяг!

                         (Куліш 1909, 517).

А наприкінці епілогу “Об отношении малороссийской словестности к общерусской” (первинна назва статті: “О духовном соединении Южной Руси с Северною”) П. Куліш постулює неприємний для носіїв сучасної української національної свідомості принцип про неможливість існування України як самостійної політичної одиниці. Детальніше він розвине його в багатьох подальших творах, серед яких і в трьох виданих томах багатотомної “Истории воссоединения Руси” (1874–877). Отже, в романі “Чорна Рада”, підсумовує він, “… я желал выставить во всей своей выразительности олицетворенной истории причины политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины, нравственную необходимость слияния в одно государство южного племени с северным” (Кулиш 1989, 476)[3]. Хоча, звичайно, у цьому конкретному випадку такі погляди можуть бути й моментом самоцензури.

Русский мирʼ для П. Куліша – це те постійне східнослов’янське утворення, що об’єднує зараз всі русскіє народностіʼ (включаючи русинів Австро-Угорщини), існування яких було започатковане добою Київської Русі. Тому русский мирʼ не тотожний Московщині чи Великоросії: в русинсько-малорусько-українського народу могли бути (і були) в минулому серйозні конфлікти з Московською державою, але це ніяк не могло похитнути існування єдиного русского мираʼ як рамкового концепту[4]. Взагалі, П. Куліш досить боляче реагує на ті численні історичні факти, коли Північна Русь (Московія) намагалася показати свою вищість над Україною (Південною Руссю). Для нього такі факти ставали можливими лише за умови замикання в собі партикулярного московського інтересу і сприймалися ледь не як акт зради спільному русскому мируʼ. П. Куліш різко не погоджується з тим, що царська бюрократія намагається зупинити розвиток української мови, мови тієї етнографічної України, яка широко розпростерлася, знову ж, – “серед Руського Світу” (Куліш 1998а, 405). А в листі до Сергія Аксакова від 28 листопада 1858 р., П. Куліш критикує політику московської централізації і небажання особисто С. Аксакова визнати українську народність окремою від народності северо-русскойʼ, але при цьому не забуває підкреслити, що “мы не перестали и не перестанем считать себя русскими” (Письма 1904, 705). Далі він пише, що “нам больно видеть ваши стремления обобщить обе Руси, пользуясь тем, что на вашей стороне административная сила”. Завершує ж абзац він ніби спеціально для нашого випадку: “Воля ваша, а это не по-русски – это по-московски” (Письма 1904, 706). І навіть мрії П. Куліша про воскресінняʼ України чи творення ним літературної української мови як вияву словесної автономіїʼ не могли були виходом за межі русского мираʼ, бо він завжди є обрій, за який вийти неможливо. Тому й поету Тарасу Шевченку немає рівних посеред “рідного миру Руського” (Куліш 1914, 31) (1858 р.), а українській літературі, на його думку, призначено було “спасти великий руський сьвіт від його полїтичньої темряви” (Куліш 1909, 536) (1890-ті рр.). Отже, і українська мова, й література, й творчість Т. Шевченка постають елементами русского мираʼ.

Інколи, особливо у своїх поетичних творах, П. Куліш вживає ще й таку романтичну метафору як русский духʼ. Русский духʼ – це те глибинне організуюче начало, що проявляє себе на поверхні русского мираʼ як типові ознаки його історичного життя.

Ну, а історичним ворогом русского мираʼ постає країна з ширшого, Слов’янського світуʼ, – Польща, яка колись “розлучила Русь з Руссю”. Не дивно, що одну зі своїх статей П. Куліш називає “Галицкая часть русского мира в начале казацко-шляхетской усобицы” (Кулиш 1876). Те ж саме і з Брестською унією 1596 р. Для нього, це просто папістиʼ “хотели уподобить всю Малороссию Польше и навсегда оторвать нас от великого Русского Мира” (Кулиш 1998, 49). Інколи він ще вживає й термін польский мирʼ. Так, серед листів до того ж слов’янофіла С. Аксакова є один цікавий для нас лист від 4 грудня 1856 р., в якому П. Куліш пише про вихід у світ польського часопису “Слово”, що повинен, на його думку, встановлювати ситуацію взаєморозуміння між польским миромʼ і русским миромʼ. До речі, термін русскій мирʼ в цьому листі вживається 4 рази (Письма 1904, 700–703). Взагалі, словосполучення русский мирʼ часто виникає в переписці з західноукраїнським культурними діячами 1870–80-х рр. (бо вони перебували під умовним польським миромʼ), ніби як нагадування їм, що Східна Галичина через переполовинення державними кордонами є відірванимʼ шматком русского мираʼ. З тим русским миромʼ, який знаходиться в межах Російської імперії Галичину єднає не тільки релігія чи навіть мова, а ще й знання історії походження й усвідомлення місцевим населенням своєї русскостіʼ.

Із русским миромʼ у П. Куліша чільно пов’язаний ще один концепт – двуединой Русиʼ. Ідея ця повністю вписується в офіційну модель імперської общерусской нацииʼ, яка активно формується в середині ХІХ ст. і в якій було визначено Малоросію й Великоросію, за образним висловленням етнографа М. Надєждіна, як “два оттенка народности общерусской”. Щось подібне мав на увазі й історик М. Костомаров, коли писав про “две русские народности”: хоча їх і двєʼ, але ж вони в той же час і одне – русскієʼ. Та П. Куліш особливий наголос робить на рівності складових цієї двуєдіностіʼ. Добре пояснює цю його ідею рівності назва вже згаданого Кулішевого історичного твору – “Воссоединение Руси”[5]. Не приєднанняʼ і навіть не об’єднанняʼ, бо воно передбачає (або може передбачати) смисли більшоїʼ і меншоїʼ Русі, а саме воз’єднанняʼ двох рівновеликих цілісностей. Руська єдністьʼ може бути лише єдністю цієї двоїстості. Україну й Росію він ще називає Старорущиною й Новорущиною. Україна – це стара Русьʼ, вона історично первинна по відношенню до нової Русіʼ. Українська розмовна мова (вона ж – южнорусская речьʼ), яка походить прямо з часів Київської Русі також первинна по відношенню до російської, але, звичайно ж, сáме в ХІХ ст. “слово пушкінське... дало нам силу знятись вище простолюдної пісні і повісти. Не вгасила пушкінська новорущина нашого староруського боянового духу, а воскресила його” (Куліш 1984, 266).

Він навіть інколи пише про українську Русьʼ, але, знову ж, це поняття в нього є лише видовим по відношенню до родового – Русі (Куліш 1995). В уяві П. Куліша кожна з двох частин Русі в тій конкретній історичній ситуації виконує функції необхідні для збереження общєрусскойʼ цілісності: Північна Русь (Великоросія) здійснює політичне керівництво, Південна Русь (Малоросія) як недержавне утворення опікується сферою духовності (моральності). Важливо, що сама общєрусскостьʼ не мислилась ним гомогенно, це швидше суперечлива історично-духовна єдність великоросів і малоросів (про білорусів мова ще не йде). А ще інколи П. Куліш вживає й термін русская идеяʼ, за аналогією з якою створив свою українську ідеюʼ, але розуміє під нею зовсім не “всемирную отзывчивость” пізньогоʼ Федора Достоєвського чи перетворення “великого человеческого единства во вселенское тело Богочеловечества” Володимира Соловйова, а звичну ідею єдності двох частин русского мираʼ.

Отже, за П. Кулішем український народ (а він одним із перших почав вживати термін українці” як етнонім), його культура – це поки що одна з двох гілок общєрусскостіʼ, русского мираʼ. Феномен русского мираʼ у нього, одного разу виникнувши в часі, потім постає утворенням надетнічним, надполітичним і навіть позаісторичним. Та ситуація, коли на середину ХІХ ст. в межах східного слов’янства постійно давали про себе знати мовні, культурні й етнічні розбіжності (і з цими реаліями було безглуздо сперечатись) змушує говорити його й про багатоваріантність самого русского мираʼ: Старорущина, Новорущина. Потрібно також мати на увазі, що П. Куліш не ототожнює русский мирʼ з тогочасною російською державною імперськістю, між ними все таки лежить велика смислова прогалина.

Якщо в цьому питанні й є якась заслуга П. Куліша перед сучасним українством, то полягає вона в тому, що в 1850–60-х рр., коли ще не існувало ніякого українського самостійницького ідеологічного контексту, він започаткував рух до творення сучасної української нації з постулювання ідеї неоднорідності, двобічності самої общєрусскойʼ нації та її культури. В тих конкретних політичних умовах взагалі поставити питання про якусь українську осібність – було вже актом особистої мужності. Якщо ж говорити про 90-ті рр. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., коли вже в українському національному дискурсі (українствіʼ) формується паралельний ідеї общєрусскостіʼ проект націєбудівництва і виникає рух до переходу українського етносу на новий рівень свого історичного існування – рівень самостійної державності, то погляди П. Куліша на русскій мірʼ саме на тлі цих нових реалій повертаються своїм регресивним боком. Ще раз наголосимо, що погляд на ситуацію з концептом русский мирʼ (а він постійно його вживає в 1850–1890-х рр. із позитивними конотаціями) крізь призму сучасних національно-ідеологічних реалій, тобто проектування сучасного контексту на ідентичність П. Куліша – прийом хибний, бо не дозволяє зрозуміти того положення, що ідеологія модерного українства зароджувалася в межах іншої ідеології  парасольковогоʼ типу – русcкого мираʼ.

 

Києво-Печерський патерик (1991). За редакцією Д. І. Абрамовича. Час. Київ.

Костомаров, Н. (1991). Две русские народности. Майдан. Киев; Харьков.

Кулиш, П. (1876). Галицкая часть русского мира в начале казацко-шляхетской усобицы. Газета Гатцука. 5. С. 90–92.

Куліш, П. (1909). Грицько Сковорода. У кн.: Твори Пантелеймона Куліша : в 6 т. Т. 2. Просвіта. Львів. С. 285–386, 514–541.

Куліш, П. (1914). Дві мові, книжня і народня. Україна: науковий трьохмісячник українознавства. Кн. 3. С. 22–34.

Куліш, П. (1984). Лист до М. Карачевської-Вовківни, 7 липня 1892. У кн.: Вибрані листи Пантелеймона Куліша, українською мовою писані. Нью-Йорк; Торонто. С. 266–272.

Кулиш, П. (1989). Об отношении малороссийской словестности к общерусской (Эпилог к «Черной Раде»). У кн.: Твори: в 2 т. Т. 2. Дніпро. Київ. С. 458–476.

Куліш, П. (1995). Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти. Україна. 14. С. 10–13.

Кулиш, П. (1998). Владимирия, или искра любви. Київська старовина. 1. С. 41–93.

Куліш, П. (1998а). Зазивний лист до української інтелігенції. У кн. П. Куліш. Твори в 2 т. Т. 1. Наукова думка. Київ. С. 400–412.

Письма А. А. Кулиша к С. Т. Аксакову (1904). Русская старина. Т. 120. С. 693–710.

Слово на обновление Десятинной церкви. По списку М. А. Оболенского (1992). Архив русской истории. Вып. 1. С. 102–112.

Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654–1954 гг.) (1954). Госполитиздат. Москва.

Тесля, А. (2019). «Истинно русские люди»: история русского национализма. Рипол-Классик. Москва.

Устрялов, Н. (1836). О системе прагматической русской истории. Санкт-Петербург.

Устрялов, Н. (1857). Начертание русской истории для средних учебных заведений. Санкт-Петербург.

 



[1] Словосполучення ‘русский мирʼ виникає в Давній Русі в межах православної християнської традиції. Уперше, мабуть, воно зустрічається у такій літературній пам’ятці як Слово на оновлення Десятинної церкви (ІІ пол. ХІ ст.). Тут є такі слова, вкладені в уста князя Київського Ізяслава, в яких прославляється подвиг християнського святого Климента Римського (межа I–II ст.): ... иже умножи своего господина талантъ не токмо въ Римѣ, но всему и въ Херсонѣ, еще и въ Рустемъ мирѣ, ркуще къ нему ... (Слово 1992, 110). Інший випадок вживання цього словосполучення зустрічається в Києво-Печерському патерику (в посланні суздальського єпископа Симона молодому ченцю Києво-Печерського монастиря Полікарпу) (перша третина ХІІІ ст.). У цьому посланні про святителя єпископа Ростовського Леонтія, замученого язичниками, говориться: и се... гражданин (небесный) Рускаго мира (Києво-Печерський патерик 1991, 102). Русский мирʼ тут виступає аналогом терміна Руська земляʼ. Малоросійський варіант вживання поняття русский мирʼ можна зустріти в тому ж Києво-Печерському патерику, але вже в його київській друкованій редакції 1661 р. Тут у такій складовій Патерика як Житие преподобного отца нашего Нестора, летописца Российского, виходячи з грецької традиції вживання слова Русьʼ, говориться про Российский наш мир. На середину ХІХ ст. це словосполучення стало наскільки звичним, що в 1859 – на поч. 1863 рр. у С.-Петербурзі виходила навіть газета Русский мир.

[2] Хоча схоже поняття древний русский мирʼ зустрічається і в того ж російського історика М. Устрялова, в його О системе прагматической русской истории (Устрялов 1836, 15, 17, 76, 81), а потім повторюється і в його навчальному посібникуНачертание русской истории для средних учебных заведений” (Устрялов 1857, 12). Цю літературу П. Куліш, звичайно, добре знав.

[3] Ще під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства (членство в якому спочатку приписувалося і П. Кулішу) ІІІ жандармське відділення розглядало українофільство як регіональний вид слов’янофільства. Зближення ж П. Куліша з тодішніми російськими слов’янофілами відбувається в 1850-х рр. Не дивно, що і російський переклад роману Чорна Рада”, і цю післямову до нього він у 1857 р. опублікував у слов’янофільському часописі Русская беседа. Російський дослідник Андрій Тесля пише також про вплив теорії землі і державиʼ відомого слов’янофіла К. Аксакова на Кулішеву хутірську філософіюʼ (Тесля 2019). Цей дослідник звертає увагу на те, що хутірʼ у П. Куліша протилежний державіʼ, як і у слов’янофілів.

[4] До речі, Микола Костомаров теж вживає поняття русский мирʼ на означення історичного руху, хоча й самобутніх, але внутрішньо зв’язаних частин – Великоросії й Малоросії (Костомаров 1991, 12). Україна – це, звичайно, осібне етнографічне утворення, але осібне рівно наскільки, щоб межі загальноросійської національної єдності (русского мираʼ) не розривати. Ні великороси без малоросів, ні малороси без великоросів існувати окремо не можуть. Обидві русскієʼ народності у нього з необхідністю доповнюють одна одну.

[5] Ще раз термін П. Куліша воз’єднанняʼ був використаний комуністичними ідеологами в 1954 р. під час відзначення трьохсотріччя Переяславської угоди. Детальніше див.: (Тезисы 1954).


Немає коментарів:

Дописати коментар