2. Під історичною пам’яттю
ми будемо розуміти специфічний вид пам’ятання минулого, в якому акцентується
увага не на пригадуванні якихось подій з особистого життєвого досвіду, тобто не
з того, що людина особисто пережила, а з шарів колективної пам’яті індивіда.
Під колективною пам’яттю ми будемо розуміти пам’ятання, обумовлене соціальними
рамками. Це те що ввійшло у нашу свідомість за допомогою соціалізаційних
практик (наприклад, через систему освіти з її курсами історії) чи у зв’язку з входженням
у різні соціальні групи (наприклад, національну) зі скріплюючими структуру
таких груп міфами і в чому ми, зрозуміло, особисто участі не брали, але воно
все одно знаходиться в межах нашого
досвіду. Тобто, на саму специфіку пригадування впливають певні суспільні
потреби та й реконструюється воно завжди під тиском цих потреб (детальніше: [4]). Можна сказати, що пригадування якихось фрагментів
минулого – це робота по перетворенню цього минулого і пристосуванню його до
потреб сучасності, щоб воно, врешті, відповідало її колективним запитам. І тому
людина завжди може уявити свою
причетність до тих проминулих подій, учасником яких вона не була, але вони все
одно переживаються нею як її власне минуле.
Ось так зрозуміла індивідуальна історична пам’ять як вияв колективної
компоненти пам’яті й повинна постати об’єктом організації в потрібному напрямку
історичною політикою. Так, як зміст та межі пам’ятання конструює у
найзагальнішому вигляді соціум, то, у нашому випадку, мова йде про зміни
запитів попереднього соціуму (довоєнного) сучасним.
3. Вкажемо також, на специфіку сприйняття образів минулого
на рівні історичної пам’яті, бо вони багато в чому відрізняються від тих
способів, через які з минулим «працює» наукова історія.
а) Історична пам’ять функціонує на рівні неспеціалізованої свідомості пересічної
людини, а наукова історія – це, насамперед, область професійної роботим з минулим, в основі якої лежать певні наукові
методи та прийоми (наприклад критика історичних джерел).
б) Історичною пам’яттю минуле завжди реконструюєься в
залежності від теперішнього
бачення стану нації. Пам’ять завжди сучасна, пригадані
на вимогу сучасності образи минулого виконують роль своєрідних «милиць» для її підтримки.
Тому факти минулого прочитуються крізь призму контексту сучасності, а не того контексту, в межах якого вони
творилися. Така пам’ять – завжди актуальний феномен сучасності, можна сказати,
що через неї здійснюється постійний зв’язкок індивіда з постійною сучасністю. Наукова
ж історія, дотримуючись своїх правил вивчення минулого, намагається подати
історичні події та їх значення у тогочасному,
тільки їм притаманному контексті, що й дозволяє потім стверджувати про їх
правильне зрозуміння.
в) Історія – це, насамперед, критична робота з
першоджерелами. Якщо це історичний
факт, то його наявність може бути перевіреною через
звертання до таких першоджерел (прийом верифікації). Як наслідок, у більшій чи
меншій мірі зреалізовується принцип «істинісної настанови» історичної науки, що
її ще Леопольд фон Ранке озвучив приблизно так: мета історії – дослідити «як
тоді воно було насправді» [3, с. 68]. Для носія історичної пам’яті питання «як
воно було насправді?» постає у
вигляді – «що значить якийсь фрагмент
минулого для мене?». Крім того, інформація про минуле сприймається некритично,
через просту довіру до авторитету її джерела. В результаті постає образ «нашої
правдивої історії», яку треба з необхідністю захищати від посягань наших
ворогів, а якщо й рефлексувати над її змістом, то лише в межах наперед заданої ідеї
істинності щодо цього змісту. Для підсилення дієвості така «правда» ще й
сакралізується та міфологізується.
г) Саме тому науковці вважають, що образ минулого, добутий
із застосуванням специфічних норм і цінностей професійної діяльності історика
має абсолютну перевагу над тими образами, що побутують на масовому рівні
індивідуальної свідомості. Ніхто не заперечує, що зараз історична пам’ять
широко послуговується даними історичної науки, більше того, наука – це часто й
єдине джерело для поповнення її новим змістом. Бувають, звичайно, випадки, коли
дані історичної науки побутують в незмінному вигляді і на рівні історичної пам’яті,
але в більшості випадків, вони можуть бути використаними
лише через процедуру доопрацювання:
через спрощення, тобто через відбір з усієї сукупності фактів невеликої їх
кількості з точки зору актуалій сьогодення; через надання нових смислів самим
фактам; а то й просто через їх нове вигадування.
д) Отже, наукове знання про минуле, лише через пониження у статусі наукового, тобто перетворене
в історичну пам’ять (будучи спрощеним і наповненим національно-ідентичнісними
смислами), може виконувати свої функції в межах історичної політики.
4. Для чого управляти образами минулого?
Передбачається, що правильно підібрані образи
національного минулого в колективних шарах пам’яті членів нації стають джерелом
сили для подолання нею проблемних моментів у сьогоденні. Це з одного боку. З
іншого, їх «насадження» виключає дію
(вплив) протилежної, російсько-совєтської моделі історичної пам’яті, яка в
умовах війни сприймається як принципово чужа, ворожа контрпам’ять. І українські
образи такою контрпам’яттю не можуть не бути проінтерпретовані негативним
чином. Але українець не в змозі жити у спільноті, відчувати і називати себе її членом,
коли сама спільнота у свідомості інших наділена негативними конотаціями та ще
цей інший і намагається, щоб вони
були сприйняті як свої.
Отже, управління образами минулого може виконувати такі
функції:
а) сприяє консолідації нації в умовах війни;
б) мобілізує на боротьбу з ворогом;
в) посилює ідентифікацію індивідів з нацією;
г) через сконструйований аргумент минулого легітимізується
і виправдовується наш сьогоднішній колективний інтерес в ситуації боротьби з російськими
інтересами.
5. Пам’ять управляє як пригадуванням так і забуттям.
Історична політика якраз і намагається підкоригувати і момент пригадування, і
момент забування – така
собі своєрідна діалектика пам’ятання/забування [1, с. 17].
Що повинно пам’ятатися з точки зору сучасних національних
інтересів? Найзагальніша відповідь: все, що актуалізує українську осібність у минулому, особливо ж меморіалізується
державницька традиція. Тут проблеми виникають у випадку тих домодерних часів,
коли української ідентичності ще не існувало, а значення українськості крізь
призму сучасного контексту на ті часи історичною політикою вже накинуто.
Наприклад, «український» князь Костянтин Острозький або «українець» Микола
Гоголь. Хоча, неузгодженість з проминулою реальністю, що виникає від
перестановки історичних контекстів (древнього на сучасний) помічається тут хіба
що науковим типом свідомості.
При конструюванні нової моделі історичної пам’яті важливу
роль відіграють свята, відзначення ювілеїв, пригадування скорботних моментів,
що активізують у національній свідомості знакові події минулого як в кризові,
так і в звичні періоди життя нації. На перше місце виходить культивування:
а) героїчних моментів національної історії, особливо
фактів українських перемог над Росією;
б) трагічних моментів (скорбота, траур). Націю скріплює й
надає їй сили не лише героїка, а й факти травматичного минулого (навіть
поразки).
6. Що повинно забутися
і яким чином?
Забуття всіх історичних образів, потрактованних як ворожі,
є не менш важливим для сучасної історичної пам’яті, ніж пам’ятання актуального.
Кілька слів про техніки такої сконструйованої ситуації забуття.
а) Найбільш радикальною технікою є пряме знищення матеріальних носіїв невигідних
смислів. Приклад: знищення пам’ятників як носіїв опредмечених російських смислів
чи списування бібліотеками російських книг на макулатуру, бо такі матеріальні
носії російських смислів не повинні провокувати
пригадування. Звичайно, сама ситуація пригадування може виникнути лише тоді,
коли перед цим інформація про проминулі події або ж з антиукраїнським смислами
у тогочасному контексті, або ж із теперішніми смислами російське=антиукраїнському
вже була вкладена у свідомість пересічної людини.
б) Замовчування та
ігнорування незручних фактів, що мали місце в минулому. Застосування цього
прийому передбачає, що реально існуючий факт просто перестають помічати. Наприклад
всі історичні факти, пов’язані з спільним творенням великоросами й малоросами
Російської імперії. Відносно деяких аспектів минулого разом з інтерпретаціями
заборона на їх виголошення може бути навіть підкріплюватися переслідуванням у
кримінальному порядку. Пропозиція замовчування може виходити не лише від
владних структур, але може бути й мовчанням з боку носіїв російської
ідентичності в Україні, що на момент війни просто відмовляються виголошувати
свою «історичну правду». Таким чином, замовчуватися можуть як ті аспекти
минулого, що насправді мали місце, так і їх російські інтерпретації.
в) Відтіснення
на маргінеси уваги. Це можуть бути історичні факти, що насправді мали місце і
зараз активно використовуються у цій «війні пам’ятей» російською пропагандою.
Позбутися їх на рівні історичних документів чи професійних текстів неможливо,
але обійти потрібно. Прикладом може бути засвідчене у візантійських джерелах
середини Х ст. використання слова «Росія» [2, с. 143], яке зараз на рівні
української історичної пам’яті відтісняється тезою, що Росією
Московське царство розпочало називатися лише з часів Петра І.
г) На межі пригадування й забуття знаходиться і такий популярний
у застосуванні історичною політикою герменевтичний прийом як переінтерпретація. Переінтерпретація – це
надання нових смислів якимось історичним фактам, що приводить до їх переосмислення.
Зрозуміло, що старі їх смисли при цьому повинні забутися. В результаті, ми пам’ятаємо
ніби те ж саме, але по-іншому. Яскравим прикладом застосування цього прийому
може бути популярна зараз ідея «переписування історії». Щодо матеріальних
носіїв невигідних смислів, то застосування цієї методики дозволяє зберегти в
основному предмети минулого (архітектурні об’єкти, книги) чи образи історичних
діячів при таких різких змінах геополітичного контексту та прийняття їх з уже новими
смислами тими ідеологіями, які ці контексти обслуговують.
Література
1. Ассман
А. Формы забвения / пер. с нем. Б. Хлебникова // А. Ассман.
Забвение истории – одержимость историей. М.: Новое литературное обозрение,
2019. С. 9–192.
2. Константин
Багрянородный. О церемониях византийского двора / пер. Г. Г. Литаврина //
Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Т. ІІ: Византийские источники. М.: Русский фонд содействия
образованию и науке, 2010. С. 142–146.
3. Ранке Леопольд, фон.
Історія романських і германських народів з 1494 по 1535 р. Передмова // Класики
історичної науки. Харків: ДВУ, 1929. С. 68–69.
4. Хальбвакс M.
Социальные рамки памяти / пер. с фр. С. Н. Зенкина. М.: Новое издательство,
2007. 348 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар