Путивльська "Просвіта" в 1941-1943 рр.

Як не дивно, але німецька окупація нашого краю восени 1941 р. привела до деякої активізації національного життя. В контексті цього процесу розпочинається відродження просвітянського руху. В 1942 р. «Просвіти» були створені в Лебедині, Конотопі, Охтирці, Кролевці. В Сумах було виникло організаційне бюро зі створення «Просвіти» на чолі з С. Сапуном. Але найпершим, вже наприкінці грудня 1941 р., був створений осередок «Просвіти» в Путивлі. Серед свідомої української інтелігенції, що залишилася на окупованих територіях були досить сильними ілюзорні уявлення, що гітлерівський режим може принести Україні, хоч і урізану, але незалежність, тому вона й відроджувала «Просвіти» з надією, що ця організація може якось посприяти руху українства до політичної самостійності. Новостворені осередки «Просвіт», зважаючи на обставини, що склалися, змушені були декларувати лояльність до нацистського «нового порядку». Німецькі військові адміністрації також на початку окупації досить толерантно ставились до просвітян, розраховуючи використати їх для розбудови органів місцевого самоврядування.

"Просвіти" Липоводолинщини в 1917-1922 роках

Часи Української революції (1917-1921) супроводжувалися ще й процесами національно-культурного відродження українського етносу. Важливу роль у цих доленосних подіях відіграла діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта». Як тепер стає зрозуміло, наполеглива праця просвітянських осередків сприяла не лише піднесенню культурного рівня народу, а ще була й важливим чинником українського державотворення.

За останні 30 років ми маємо досить великий масив історичних досліджень як з проблем освітянського руху в Україні загалом, так і розкриття ролі та значення діяльності «Просвіт» в конкретних умовах Української революції. Тут потрібно назвати дослідження Л. Бадєєвої [1], Р. Гарата, А. Коцура, В. Коцура [3], Л. Євселевського і C. Фарини [18], В. Зеленого [19], І. Зуляка [20], О. Коновця [21], О. Лисенка [22], Б. Савчука [23], О. Цапка [26], Т. Чугуя [29].

Про тлумачення категорій історичного матеріалізму Володимиром Юринцем

Про історіософські ідеї в творах Михайла Грушевського

Як свідчить досвід, у творах більшості знаних істориків можна імпліцитно віднайти певну умоглядну філософію. Що ж до теорії, то незважаючи на задекларований істориками емпіричний характер їхнього наукового знання вона є обов’язковим компонентом їх історичних досліджень. Просто справа «полягає не в тому, що історія є менш теоретичною, а в тому, що вона в меншій мірі займається виробленням власної теорії» [7, с. 332].

      У великого українського історика Михайла Грушевського (1866–1934) історіософські погляди формувалися під великим впливом позитивістської епістемологічної парадигми. Звідсіля й велика кількість паралелей, приміром, з поглядами І. Франка на історичний процес. Хоча, потрібно зазначити, що протягом довгого творчого життя у Грушевського його історіософія зазнавала трансформації також і під впливами ідей Е. Дюркгайма, методології «психології народів» В. Вундта та настанов неокантіанства, але все ж позитивістський компонент у цьому «букеті впливів» завжди залишався головним.

Як філософія може бути національною?

Історико-філософські читання на тему "Центрально-Європейські національні філософські традиції" в Інституті філософії імені Григорія Сковороди 11 листопада 2016 року.

Коли святкувати день міста Суми?

ЩО ТАКЕ ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ?

     Під впливом позитивізму на масовому рівні свідомості дуже популярними стали уявлення про те, що історія – це наука про факти. Факти, що цією наукою добуваються, звичайно ж, повинні бути істинними, тобто тотожними відповідному зрізу проминулої дійсності. Між подією проминулої дійсності й істинним історичним фактом різниця не проводиться. Далі, історичні факти самоцінні, вони все «говорять самі за себе», тому якась додаткова теоретична надбудова, яка б осмислювала чи оцінювала їх і не потрібна.

НАЙМАСШТАБНІШІ КОМУНІСТИЧНІ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ СУМСЬКИХ ВУЛИЦЬ

ПОСТАНОВА

Сумського повітового виконкому від 5 липня 1920 року

№ п/п	Нова назва	Стара назва
1	Червона площа	Покровська площа
2	Тараса Шевченка вул.	Соборна вул.
3	Комунальний пров.	Монастирський пров.
4	Міліцейський пров.	Поліцейський пров.
5	Радянська вул.	Петропавлівська вул.
6	Пролетарська вул.	Дворянська вул.
7	Свободний пров.	Церковний пров.
8	ІІІ Інтернаціоналу вул.	Покровська вул.
9	Червоноармійська вул.	Троїцька вул.
10	Карла Лібкнехта вул.	Миколаївська вул.
11	Карла Маркса  вул.	Воскресенська вул.
12	Леніна вул.	Іллінська вул.
13	Троцького вул.	Суджанська вул.

1922 рік – Рішенням Президії Сумського виконкому від 27 серпня 1922 року провулок Поліцейський був перейменований у пров. товариша Грудова «вбитого бандитами».

<…> про перейменування у зв’язку з 5-річчям Жовтневої революції пров. Гімназійного у пров. К.С.М. (Комсомолу) (протокол № 40).

<…> – Рішення Президії Сумського повітового виконавчого комітету від 17 листопада 1922 року про перейменування Нижньо-Соборної вул. у вул. Червоноармійську, і пров. Соборного у пров. Червоноармійський (протокол № 41).

ТЕМПОРАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ СХЕМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ В ІСТОРІОСОФІЇ УКРАЇНСЬКОГО ВОЛЮНТАРИЗМУ

Історіософія дає нам цілісне уявлення про сенс, мету і спрямованість національного історичного процесу, правильно «воскрешає» минуле для легітимізації певного аспекту сучасної соціальної реальності. Потреба в «осмислюючих» моделях минулого сильніше відчувається в тих спільнотах, де гостро постає питання про національну та культурно-історичну ідентичність як окремої людини, так і всієї спільноти, її місця у світовій цивілізації, до яких, безперечно, належить і український народ. Тому звернення до окремих течій в історії української історіософії, їх аналіз з точки зору контексту сучасності надає їм нової актуальності та нового потенціалу. І тут значний інтерес становить історіософія українського волюнтаризму. Визначили цей тип української історіософії, як волюнтаристської ми за одним критерієм – рушійною силою історичного процесу в її узагальнюючих побудовах виступає певне вольове начало: чи то всієї нації, чи то національної еліти.

До історіософії волюнтаризму ми віднесемо ідеї групи літераторів, які в роки між двома світовими війнами об’єднувалися навколо «Літературно-наукового вісника», редагованого Дмитром Донцовим (1883–1973). Це – Юрій Липа (1900–1944), Євген Маланюк (189–1967), Олег Ольжич (Кандиба) (1907–1944). Але, в широкому розумінні, до цього типу української історіософії можна віднести і погляди таких інтелектуалів, як Юліан Вассиян (1894–1953), В’ячеслав Липинський (1882–1931) та Микола Хвильовий (1893–1933).

Окремі аспекти теми, заявленої в назві статті, досліджувалися Василем Пахаренком, Владиславом Родіним, Іваном Дзюбою, Анатолієм Астаф’євим, Ігорем Загребельним, Олегом Баганом. Своє ж завдання вбачаємо у тому, щоб подати цілісний обаз українського історично процесу у сприйнятті представників історіософії волюнтаризму.

ІНАКОДУМСТВО НА СУМЩИНІ: КОНТУРИ Й ОРІЄНТИРИ

Микола Данько

У статті описані феномени протестних настроїв та інакодумства комуністичному авторитарному режиму на Сумщині в 1955-1990 роках. Виявлено два рівні інакодумства - простонародний та дисидентський, а також такі його складові як “крамольні розмови”, розповсюдження листівок та написів, “самвидав”, створення підпільних організацій.