четвер, 18 березня 2010 р.

ІСТОРІОСОФСЬКЕ КОНСТРУЮВАННЯ "УКРАЇНИ-НА-МЕЖІ " У ВИКОНАННІ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

Колись написав статтю про Миколу Хвильового та його євразійську ідею "України на межі цивілізацій".

Культурне піднесення 20-х років ХХ століття ввійшло в українську історію під назвою «розстріляного відродження» (цей термін вперше вжив літературознавець Юрій Лавріненко у 1959 році). Політика «українізації», яку більшовики особливо активно почали проводити починаючи з 1923 року, об’єктивно продовжила процеси виокремлення української нації з російської понаднаціональної «уявленої» спільноти після національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років. Становлення української нації у ХХ столітті в ході цих історичних процесів передбачало й формування нової національної ідентичності (на відміну від старої малоросійської регіональної як складової «общерусской»), що включало усвідомлення свого культурного місцезнаходження в межах цивілізаційної опозиції «Захід» – «Схід». Початки такого «цивілізаційного» самоусвідомлення творяться креативною силою – групами національно заангажованих інтелектуалів у вигляді певних історіософських схем і вже потім привносяться в масову свідомість українського народу. Одним із найбільш яскравих ідеологів культурно-національного відродження цього періоду був класик української літератури, націонал-комуніст Микола Хвильовий (Фітільов) (1893 – 1933). Якраз М. Хвильовий, в основному у своїх памфлетах, написаних у 1925 – 1926 роках «Камо грядеши?», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» і спробував витворити несистематизовану історіософську модель «відродженої» української нації на межі двох цивілізацій.[1] Правда, пізніше він кілька разів був змушений каятись перед комуністичною владою, а вже після третього такого покаяння 1930 року, на думку Юрія Шевельова (Шереха), він перестає бути справжнім письменником, бо у тогочасних його писаннях «вже стерті межі між критичною статтею і доносом».[2] Отже, період 1925 – 1926 років з огляду на наступні події – це своєрідна мить національного прозріння в інтелектуальному розвитку М. Хвильового.
Історіософські погляди Хвильового з його уявленнями, ідеями та образами-закликами «азіатського ренесансу», «психологічної Европи», «геть від Москви!» були помічені та вперше проаналізовані вже в статтях Дмитра Донцова[3], який із Львова уважно спостерігав за культурним життям у «Совєтській» Україні. Потім в еміграції цю тему заторкували у своїх публікаціях Петро Голубенко, Юрій Бойко (Блохін), Юрій Шерех та Іван Лисяк-Рудницький[4]. Серед останніх робіт варто виділити розвідки Мейса Джеймса, Василя Пахаренка, Олексія Толочка, Владислава Родіна, Івана Дзюби, Георгія Вдовиченка.[5] Причому з них лише стаття В. Родіна спеціально заторкує історіософську проблематику, інші ж присвячені або хвильовістській ідеології націонал-комунізму, або акцентують увагу на антропологічній складовій його світогляду, або ж носять оглядовий характер. Особливість нашого підходу полягає в тому, що ми проаналізуємо лише бачення М. Хвильовим цивілізаційної специфіки України в контексті філософсько-світоглядних впливів Освальда Шпенглера (Oswald Spengler) (1880 – 1936), матеріалістичного розуміння історії та української національної ідеології.
Історіософія, як інтелектуальна практика на межі традиційним чином зрозумілої філософії історії та ідеології, що шукає в минулому, сьогоденні й майбутньому якийсь сенс і намагається осмислити шлях України в історії стає дієвим засобом вирішення суспільно-політичних та культурних завдань нації. Й історіософія М. Хвильового добре ілюструє вищенаведену тезу.
Відразу вкажемо, що пошуки цивілізаційної приналежності України «на межі» Заходу та Сходу хвилюють як в часи модерного державотворення (1917 – 1921), так і після поразки визвольних змагань, вже у 20 – 40 роках, багатьох інших творців української національної ідеології, що знаходились тоді поза межами більшовицької України.[6] Михайло Грушевський (1866 – 1934), продовжуючи розвивати ідеї Михайло Драгоманова одним із перших в часи становлення новітніх форм української державності заговорив про «нашу західну орієнтацію». У збірці статей «На порозі нової України» (1918) він пише, навівши досить сильну історичну аргументацію, про український народ як народ початково «західної культури», але із сильними «орієнтальними впливами»[7]. На його думку лише у ХІХ столітті українська культура остаточно була «відірвана від Заходу, від Европи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоруської культури й житя».[8] Звідсіля – завдання повернення до своїх цивілізаційних первнів. А сам вираз Україна «між Сходом і Заходом» у 1925 році вперше, здається, вжив у своїй розвідці «Релігія і церква в історії України» відомий ідеолог консерватизму В’ячеслав Липинський (1882 – 1931). Він писав: «Від дня наших народин йде на землі нашій перехрещення впливів Сходу і Заходу: двох відмінних культур, світоглядів, понять і цивілізацій»[9]. Він говорив також про «рівновагу між Сходом і Заходом – між культурою візантійською, перевага якої вела на Україні до «Третього Риму» – православної Москви, і культурою латинською, перевага якої вела до її авангарду на Сході – до Польщі».[10] Іще далі він пише про синтез між елементами культури Заходу і Сходу в Україні, синтез, «який є суттю України».[11] Багато писав також на цю тему і Дмитро Донцов (1883 – 1973), особливо у своєму «Націоналізмові» (1926), протиставляючи світогляд «буддистських» народів як уособлення цивілізації Сходу «фавстівському» світогляду людини Заходу. Росія для нього – це Схід, що знаходиться у постійному антагонізмові з Європою-Заходом. Місце України у цьому міжцивілізаційному протистоянні він бачить однозначно у рухові до Заходу.[12]
В контексті європейської історіософської думки проблема цивілізаційного місцезнаходження турбувала також після страшних потрясінь Першої світової війни, яка підштовхнула до розуміння недієвості оптимістичних позитивістськи-прогресистських схем історичного процесу, що розроблялись у західноєвропейському раціоналізмі протягом останніх двохсот років і представників самих різних національних ідеологій, світоглядів, інтелектуальних традицій. Так, один із лідерів російських євразійців Павло Біциллі (Павел Бицилли) пише статтю «Схід» і «Захід» в історії Старого світу». Ідеолог німецької «консервативної революції» Артур Мьоллер ван ден Брук (Arthur Moeller van den Bruck) (1876 – 1925) пише про свою «Німеччину між Європою і Заходом» (1922). Польський історик й історіософ Фелікс Конечни (Feliks Koneczny) (1862 – 1949) називає одну із своїх статей «Польща між Сходом і Заходом». А була ще у російського філософа й соціолога Федора Степуна (Федор Степун) (1884 – 1965) робота «Росія між Сходом і Заходом», правда видана вже у 1962 році й багато інших подібних їм назв філософських і публіцистичних робіт. В обрії цих зацікавлень ідея цивілізаційної приналежності турбувала і творців українського «розстріляного відродження» в «совєтській» Україні.[13]
М. Хвильовий – українець, комуніст і, врешті, європеєць. І ці три складники його ідентичності, злиті в суперечливе ціле, породили й амбівалентність його світогляду, яка так добре відчувається в його публіцистиці. У своєму забороненому за життя памфлеті «Україна чи Малоросія?» М. Хвильовий, наслідуючи ідеї Освальда Шпенглера[14] твердить, що «кожний народ переживає дитинство, культурний етап і цивілізаційний… Цивілізаційний етап і на наш погляд є останній акорд всякої культури і початок її кінця».[15] Але далі він іде на компроміс, поєднуючи історизм і підхід до культури як автономної цілісності та якось нелогічно накладаючи на цей органічний шпенглерівський поділ історії «істматівську» ідею суспільно-економічної формації і як наслідок говорить про патріархальний, феодальний, буржуазний і пролетарський час людської історії.[16] Власне, те, що було замкненою цілісністю (дискретною локальною культурою) у О. Шпенглера перетворюється у М. Хвильового на певну кількість етапів на лінії історичного прогресу в межах іншої єдності – єдиного світового історичного процесу. Перший етап у розвитку культури за М. Хвильовим починається в Азії і тому «і мікенську, і індійську, і єгипетську, і вавилонську, і арабську культури ми відносимо до патріархального напівміфічного циклу».[17] (Як ілюстрація вищесказаного: тут етап за інерцією все ще продовжує називатись циклом). Після патріархального періоду настає час феодального, який «природно мусив виявляти себе на європейській території, де людський матеріал був повний набраної в віках і не виявленої енергії. Цією енергією Європа розв’язала не тільки другий період, але й третій – буржуазний. Четвертий, пролетарський, культурно-історичний тип європейське населення не здібне підняти. …Сьогодні ми – сучасники «Гибелі Європи», але не як фаустівської культури, а як буржуазного типу. Але ми – сучасники й свідки падіння творчої енергії людського матеріалу на європейській території. Західне суспільство природно йде до стану духовної імпотенції».[18]
На відміну від О. Шпенглера, що пояснює специфіку кожного з культурних організмів наявністю специфічної «душі», у М. Хвильового на відміну від «душі» культури ми зустрічаємо ідею «наскрізних» психологічних типів, що визначають сутність і антагоністичних класів, і суспільно-економічних формацій в цілому. Для Європи таким типом М. Хвильовий визначає тип громадянської людини. Така людина зустрічається і в минулому, і в сучасності, і серед буржуазії, і серед пролетаріату («Тут ми стикаємось з ідеалом громадської людини, яка ускладнювалась на протязі багатьох віків і є власністю всіх клас»[19]). Своїм поглядам М. Хвильовий знаходить підтримку у інших представників, особливо елітаристського світогляду, в тогочасному українському культурному житті. Так, відомий поет і літературознавець Микола Зеров (1890 – 1937), захищаючи М. Хвильового, врозріз із класовими принципами комуністичної ідеології писав: «Значить, не уникаймо і старої Європи, і буржуазної, і навіть феодальної, не лякаймося її психологічної зарази (хто знає, може, пролетаріатові краще вже заразитися класовою окресленістю західноєвропейського буржуа, аніж млявістю російського «кающегося дворянина»), освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо її знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами. І не звернене до молодої молоді «Камо грядеши?» М. Хвильового відповімо: ad fontеs! Тобто йдемо до перших джерел, доходьмо коріння»[20].
І якщо О. Шпенглер просто констатує стан занепаду Європи як певного культурно-історичного типу, то М. Хвильовий, відійшовши від такого шпенглерівського розуміння і застосувавши марксистський прогресистський підхід до історичного процесу, пророкує на місці старої європейської цивілізації, утворення нового культурного організму, тобто четвертого культурно-історичного типу, а також цілком в традиціях марксистської ідеології вказує на пролетаріат як на ту силу, що приведе до його утворення. Якщо логічно продовжити думку М. Хвильового, то це й є стан комунізму.
У поглядах М. Хвильового можна також зауважити деякі цікаві паралелі між шпенглерівським розумінням цивілізації і ленінським вченням про імперіалізм як про вищу і останню стадію капіталізму. Як відомо, у О. Шпенглера цивілізація – це останній етап у розвитку культури. Тому без перебільшення можна стверджувати, що у кожного з восьми культурно-історичних типів (єгипетського, індійського, вавілонського, магічного (арабсько-візантійського), китайського, аполонівського (греко-римського), фаустівського (західно-європейського) та культури майя), на які він ділить історію людства є своя цивілізація. Кожен культурно-історичний тип будучи організмом стремить до своєї загибелі. І тому цивілізація стає невідворотною долею всякої культури. «Цивилизации суть самые крайние и самые искусственные состояния, на которые способен более высокий тип людей. Они – завершение; они следуют за становлением как ставшее, за жизнью как смерть, за развитием как оцепенение, за деревней и душевным детством, засвидетельствованным дорикой и готикой, как умственная старость и каменный, окаменяющий мировой город. Они – конец, без права обжалования…».[21] Найцікавіше, чого якраз часто не помічають дослідники памфлетів М. Хвильового – це те, що у О. Шпенглера так зрозуміла цивілізація стає тотожною імперіалізму: «Империализм, – стверджує він, – это чистая цивилизация. В этой непреложной форме проявляется судьба Запада».[22] І якраз у цьому моменті ленінська класова критика імперіалізму як загниваючого капіталізму збігається з критикою цивілізаційного закостеніння Заходу О. Шпенглером. Тому не дивно, що для М. Хвильового втрата «класового чуття» (що закидали йому комуністичні критики) перед таким і багатьма подібним пасажами «Присмерків Європи» стає неминучою – О. Шпенглер бо ж лише підтверджує ленінське вчення про імперіалізм. Така накладка класового марксистського та цивілізаційного шпенглерівського підходів на розуміння загальноєвропейської кризи породжує уявлення про неминучу загибель Заходу. Та М. Хвильовий, як уже говорилося, у відповідності із діалектичним вченням у стані загнивання помічає і паростки нової Європи. Щасливе комуністичне майбутнє – це програма-максимум. А у сучасній йому Європі 20-их років як не дивно ці моменти відродження він пов’язує із фашистським рухом. Його, що описував у свої художніх творах ідеал нової могутньої людини, творця щасливого завтра людства, не могли не захопити аналогічні особливості фашистської доктрини, внутрішня енергетика цього руху, ніцшеанська ідеологія жаги до життя, волі до влади.[23]
Щоб стати нацією потрібно спочатку ідею України вивести за межі її маргінально-провінційного статусу у складі російської нерозчленованої релігійно-культурно-національної єдності. Таке «виведення» розпочалося серед українських «будителів»-інтелектуалів ще у ХІХ столітті (Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов). І незважаючи на суб’єктивне сприйняття цими мислителями своєї ідеологічної діяльності як такої, що не суперечить ідеям державної єдності Російської імперії (та зважаючи також на наші сучасні знання про наступні події першої чверті ХХ століття), об’єктивною метою пропаганди їх ідей було: через усвідомлення українським етносом своєї культурної, мовної, історичної і, врешті, цивілізаційної іншості подолати універсалістські претензії «общерусской» ідеологічної доктрини. У своїх памфлетах М. Хвильовий продовжує цю традицію конструювання української осібності, але, звичайно, вже в інших історичних умовах, в умовах реалізації комуністичної схеми історичного розвитку. Він пише про необхідність подолати «слов’янофільську теорію самобутності» в межах «общерусской» єдності і прикласти до нашої дійсності «теорію комуністичної самостійності».
Є всі підстави гадати, що Росія була «відлучена» М. Хвильовим від «азіатського ренесансу», не в останню чергу, під впливом книги О. Шпенглера (хоча географічно Росія, зрозуміло, знаходиться і в Азії).[24] Ідеї «Присмерків Європи» допомогли М. Хвильовому навчитися сприймати російську ментальність, її мову та культуру як «Великого Чужинця». Сам О. Шпенглер на противагу фаустівській культурі як культурі волі характеризує російську душу так: «Русская безвольная душа, прасимволом которой предстает бесконечная равнина, самоотверженным служением и анонимно тщится затеряться в горизонтальном братском мире. Помышлять о ближнем, отталкиваясь от себя, нравственно возвышать себя любовью к ближнему, каяться ради себя – все это выглядит ей знаком западного тщеславия и кощунством, как и мощное взыскание неба наших соборов в противоположность уставленной куполом кровельной равнине русских церквей».[25] О. Шпенглер далі говорить про російське розуміння правди, як «безымянного согласия призванных». Не дивно, що для Хвильового, який пише про елітну особистість творця, необмежений творчий пошук, що протиставив себе невігластву масової людини («просвіти» у термінології М. Хвильового) образ такого знеособлюючого колективізму росіян не міг імпонувати.[26]
Для розуміння взаємодії у поглядах М. Хвильового класового та національного елементів на шляху до комунізму потрібно навести і прокоментувати хоча б таку цитату: «Ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів, тому, що тільки таким чином ми прискоримо класову диференціацію на Україні. Коли якась нація… виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого – вносять елемент хаосу вже в світовий загально історичний процес».[27] Відштовхуючись від цієї основи, М. Хвильовий далі вже розвиває думку про те, що розбудовувати російську культуру в Україні в конкретно-історичних умовах 20-их років є справою контрреволюційною по-суті. [28]
М. Хвильового безперечно можна віднести до сповідувачів тих ідей, яким Карл Попер (Karl Popper) присвятив свою книгу «Злиденність історицизму»: «Пам’яті незчисленних чоловіків і жінок всіх переконань, націй і рас, що стали жертвами фашистської та комуністичної віри в Незмінні Закони Історичної Необхідності».[29] При історицистському підході історія бачиться такою, що нею керують об’єктивні закони розвитку і на основі їх відкриття можна передбачити шляхи розвитку людства; далі, історія, спрямовується до певної мети – ідеального стану досконалості (у даному випадку – комунізму). І таке поєднання принципів телеології та причинності притаманне також поглядам М. Хвильового. Отже, «механіка» функціонування людського світу з його точки зору нам відома. Цей світ строго детермінований законами історичного розвитку, що їх відкрили Карл Маркс (Karl Marx) і Фрідріх Енгельс (Friedrich Engels). У нації теж є закони свого розвитку, але вони не можуть не бути складовими більш глобальних закономірностей марксистського вчення. Фактично, за М. Хвильовим, дати українській нації розвинутись до кінця, проявити свій внутрішній енергетичний потенціал і буде складовою прогресивного руху на шляху до комунізму. Завдання комуніста – відповідати цим єдино вірним законам. Тому, не потрібно привносити «хаос» в рух історії, виступаючи проти ще однієї «залізної» закономірності, навпаки, потрібно всіляко сприяти розвиткові національного фактору (у нашому випадку – українського), що і буде рівнозначним прийняттю, розумінню і розвиткові комуністичної ідеї. Таке зміщення смислів й акцентування уваги на особливій ролі нації в порівнянні з класовим чинником, навіть обумовленості класового національним (затримка з розвитком нації затримує і формування класових сил) і робить М. Хвильового не просто комуністом, але націонал-комуністом.
У деяких публікаціях зустрічається думка, що М. Хвильовий лише удавав із себе комуніста й комуністична термінологія у його писаннях – це лише зовнішній, приховуючий засіб, що ніяк не характеризує внутрішню суть його національного, в цілому, світогляду. Справжній же М. Хвильовий безперечно націоналіст. На нашу думку, більш адекватним для розуміння світогляду М. Хвильового є його бачення таким, що ми вже вище назвали суперечливою єдністю комуністичного та національного начал. Він справді був переконаний і переконання ці втілював у практиці свого життя, що в тих конкретно-історичних українських реаліях не можна бути комуністом, не будучи націоналістом (націоналістом у розумінні вияву «почуття належності» (національної ідентичності) за Байдом Шейфером (Boyd Shafer)).[30]
Тепер детальніше про «азіатський ренесанс». В ідеї «азіатського ренесансу» поєднано здавалось би непоєднуване у тогочасних ідеологічних реаліях «Совєтської» України – більшовицька класова теорія й ідеї О. Шпенглера. Але, на що більшість сучасних дослідників чомусь знову ж таки старається не звертати увагу, так це на ідею, що «азіатський ренесанс», центром якого виступає Україна, розгортається як складова реалізації четвертого, пролетарського, культурно-історичного типу, тобто стає необхідним етапом на шляху до побудови комуністичної формації. Намагання тлумачити погляди М. Хвильового з применшенням їх комуністичної складової мабуть можна пояснити відповідною ідеологічною заангажованістю дослідників.
Після того як у ХІХ столітті остаточно була сконструйована цивілізаційна опозиція «Захід-Схід», неможливо було вже визначати свою власну цивілізаційну приналежність без її врахування. Особливо це було важливим для народів Центрально-Східної Європи, до яких належить і український. Тому, М. Хвильовий і конструює історіософську теорію «межовості» як географічну локалізацію ментально-психологічних та цивілізаційних особливостей української нації. Потрібно мати на увазі, що дихотомія «Захід-Схід» формувалась на Заході і з точки зору західного (європоцентричного) способу мислення. Тому при характеристиці першого смислового полюсу (Заходу) превалюють позитивні оцінки, а при характеристиці Сходу – навпаки. Захід – це демократія, Схід – деспотизм; Захід – це динамізм, Схід – застій, нерухомість тощо. Натомість Хвильовий Схід наділяє позитивними характеристиками.
У першому своєму памфлеті «Камо грядеши?» він ще відносить ренесанс лише до сфери мистецтва: «Говорячи про азіатський ренесанс, – пише він, – ми маємо на увазі майбутній нечуваний розквіт мистецтва в таких народів, як Китай, Індія і т.д. Ми розуміємо його як велике духовне відродження азіатськи-відсталих країн.[31] У пізніших памфлетах та листах М. Хвильовий розуміє його вже як цивілізаційний феномен та як політичну настанову.
Якщо тепер спробувати реконструювати погляди М. Хвильового на цю проблему, то виходить такий логічно несуперечливий образ ідеї «азіатського ренесансу». Насамперед, Україна бачиться йому (правда, досить умовно) складовою азіатської цивілізації. Він її ще називає «Азіатською Хохландією», але з поправкою про перебування України на межі Азії. Сама ж ідея відродження, що йде з Азії навіяна мабуть творами Володимира Леніна (Владимир Ленин) (1870 – 1924) («Ленін ніс світло з Азії») про революційну роль колонізованих народів Сходу у майбутніх подіях світової історії. У зв’язку з революційними подіями в Китаї, Індії, Ірані та Туреччині В. Ленін писав про «пробудження Азії», Азію як «горючий матеріал у світовій політиці», «відсталу Європу і передову Азію» і був переконаний, «…що в грядущих вирішальних боях світової революції рух більшості населення земної кулі, спочатку спрямований на національне визволення, обернене проти капіталізму й імперіалізму і, може, відіграє далеко більшу революційну роль, ніж ми сподіваємось» та «селяни колоніальних країн, незважаючи на те, що вони зараз ще відсталі, відіграють дуже велику революційну роль в наступних фазисах світової революції».[32]
Сполучення економіки Заходу і вольового духу Сходу і дасть те піднесення, що його в термінології О. Шпенглера можна назвати народженням нового культурно-історичного типу, а географічним місцем його виникнення буде Україна. Євразія як синонім України (як тут не згадати російський варіант євразійської теорії, в якій «континентом Євразією» виступає вже Росія) є у М. Хвильового тією «південно-східною республікою комун», що знаходиться «на межі двох великих територій, двох енергій».[33] Він не вірить, що європейський пролетаріат зможе самостійно розпочати рух до комунізму, бо він знаходиться під сильним впливом «третього стану»,[34] тобто буржуазії. Від Європи майбутня, комуністична, епоха може взяти економічну основу («міцну матеріальну базу для азіатських конкістадорів»).[35] Від Азії – енергію. Тип людини, що наповнений цією енергією М. Хвильовий за аналогією із завойовниками Америки називає конкістадорським і переконує, що «тільки конкістадори Великого Сходу утворять четвертий культурно-історичний тип, що тільки вони виведуть людськість на шлях комуністичних революцій».[36] Таким чином, саме в Україні відбудеться поєднання ментальності і культури Сходу і Заходу, саме тут азіатські конкістадори стануть західниками[37] і саме тут «під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю»[38] «азіатський ренесанс» як початок нової світової комуністичної революції. Після неї ж обов’язково настане комунізм, або ще «четвертий культурно-історичний тип». Таким чином виходить, що «азіатський ренесанс» у М. Хвильового є не зовсім азіатський. В цій «азіатській Хохландії» Європа лише оновлює себе при допомозі Азії і, звичайно ж, творчою роботою представників української нації. Пізніше ті смисли, при допомозі яких М. Хвильовий окреслює місце України «між Заходом та Сходом» в українського історика Бориса Крупницького (1894 – 1956) виллються вже у чеканну формулу «Україна – це Захід на Сході» та місія України – це «місія західника на Сході».[39] Звертає на себе також увагу, що М. Хвильовий у зміст поняття «Схід» ще не включає значення православного Сходу, Схід для нього – це тільки тюркський, китайський чи індійський Схід.
Як бачимо, погляди М. Хвильового виступають також і зашифрованим виявом ідеї українського месіанізму. Але специфіка такого месіанізму полягає в тому, що твориться він людиною з атеїстичним типом світогляду. Часи ж первинного месіанізму (на зразок польського, який функціонував в межах панівного релігійного типу свідомості) вже пройшли й тому ідея месіанізму конструюється М. Хвильовим як раціонально-необхідна. Між іншим, з цієї точки зору месіанські мотиви в ідеологічній програмі кирило-мефодіївців, що приписують М. Костомарову, – «Книгах буття українського народу», – мали автентичніший характер, хоча б тому, що розвивалися саме в межах християнської релігійної парадигми. М. Хвильовий же усвідомлено пише, що його ідеї повинні відноситись до месіанського типу: «Коли ти будеш шукати тут елементи месіанізму, ти їх, звичайно, знайдеш», – вустами персонажу із «Санаторійної зони», Анарха, проголошує він свої думки.
Таким чином, історіософські ідеї М. Хвильового розвивалися під впливом трьох світоглядно-філософських традицій: матеріалістичного розуміння історії з ідеями В. Леніна включно, теорії О. Шпенглера та української національної ідеології. Об’єктивно ідея «азіатського ренесансу» «працювала» на творення уявного стану відрубності України, її культури та історичного шляху розвитку від Росії. Така «мисленнєва фігура» є необхідною складовою функціонування самостійного типу національної свідомості, через яку М. Хвильовий у своїх поглядах надає Україні статус суб’єкта історичного процесу. Більше того, при допомозі цих поглядів М. Хвильовий, долаючи провінційний статус України, виводить її у творці світової історії. Уявлення про «азіатський ренесанс» безперечно є «утопією» у маннгеймівському розумінні цього слова. Ну, а «месіанські потуги» у М. Хвильового є наслідком рефлективного конструювання, що і вказує на їх неавтентичність.

[1] По-різному оцінюється націоналістичними ідеологами та науковцями ідеологічна приналежність поглядів самого М. Хвильового. Для Дмитра Донцова було істиною, що М. Хвильовий «прийняв комунізм». «Він без застережень пішов за «вітром зі Сходу». Трагедія М. Хвильового сильно нагадує йому трагедію Гоголя: «Обидва писали про своє роздвоєне Я» [Донцов Д. Українсько-совєтські псевдоморфози // Д. Донцов. Дві літератури нашої доби. – Львів, 1991. – С. 101]. Ще один із відомих вчених й ідеологів націоналізму, Юрій Бойко, навпаки вважав, що Хвильовий змушений був маскуватись, але своїх націоналістичних поглядів не зревізував «ні на йоту» до останніх днів свого життя» [Бойко Ю. Микола Хвильовий // Ю. Бойко. Вибране. – Мюнхен, 1971. – Т. 1. – С. 126]. На думку ж сучасного дослідника творчості письменника, Андрія Степаненка, М. Хвильовий «за духом був не українським письменником», а цілком лояльним комуністом, чия творчість перебувала під цілковитим впливом прочитаних ним російських класиків [Степаненко А. Хвильовий без німби // Український засів. Часопис національної інтелігенції. – 1994. – №4. – С. 72]. Але які б думки не висловлювались дослідниками стосовно ідеологічної ідентичності Хвильового не викликає сумніву, що його ідеї, будучи поставленими і осмисленими і в умовах «Совєтської» України, і в еміграційному культурно-світоглядному контексті, об’єктивно відіграли важливу роль у становленні, особливо серед інтелігенції, почуттів української національної осібності, розумінню антиукраїнськості більшовицької ідеології.
[2] Шерех Юрій. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Шерех Юрій. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Харків, 1998. – Т. 2. – С. 149.
[3] Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики (у трьох книгах). – К., 1994. – Книга перша. – С. 654 – 671.
[4] Голубенко П. Хвильовий і Шпенглер // Сучасність. – 1963. – №5. – С. 53 – 70; Бойко Ю. Микола Хвильовий // Ю. Бойко. Вибране. – Мюнхен, 1971. – Т. 1. – С. 111 – 132; Шерех Юрій. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Шерех Юрій. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Харків, 1998. – Т. 2. – С. 136 – 184; Лисяк-Рудницький І. Микола Хвильовий // І. Лисяк-Рудницький. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т. 2. – С. 121 – 124.
[5] Мейс Джеймс. Буремний дух розстріляного відродження (Микола Хвильовий) // Сучасність. – 1994. – №11. – С. 31 – 43; №12. – С. 73 – 82.; Пахаренко В. Суть та еволюція ідеології М. Хвильового // Розбудова держави. – 1996. – №7. – С. 44 – 48; Толочко О. The Good, the Bad and the Ugly // Критика. – 1998. – №7/8. – С.24 – 31; Родін В. Історіософські концепції М. Хвильового та О. Шпенглера на зламі епох: точки зіткнення і розбіжності // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2001. – №2. – С. 114 – 117; Дзюба І. Микола Хвильовий: «Азіатський ренесанс» і «психологічна Європа» // Дзеркало тижня. – 2005. – №40 (568). – 15 – 21 жовтня; Вдовиченко Г.В. Історіософія та філософська антропологія М. Хвильового // Мультиверсум. Філософський альманах. – К., 2005. – Випуск 50. – С. 74 – 82.
[6] Одним із перших, хто намагався в модерний період української історії, пориваючи з традиціями слов’янофільства, осмислити безпосередню приналежність України до європейської цивілізації був Михайло Драгоманов (1841 – 1895). Так вже у статті «Малороссия в ее словесности» (1870) він заторкує історичний аспект культурної та релігійної єдності України з Європою, стверджуючи, наприклад, що «…в Южной Руси происходило то же, что делалось в Европе в эпоху возрождения и реформации» [Драгоманов М. Малороссия в ее словесности // М. Драгоманов. Вибране. – К., 1991. – С. 20]. Пізніше, в «Чудацьких думках про українську національну справу» (1891), М. Драгоманов обстоює ідею про відновлення прямих контактів між Європою та Україною, твердячи, «…що українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство…» [Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // М. Драгоманов. Вибране. – К., 1991. – С. 479]. Звертає на себе увагу, що «Європа» для нього – це загальнолюдський космополітизм на противагу провінційній національній обмеженості.
[7] З цього приводу М. Грушевський зазначає: «Та східна спадщина, котра так глибоко залягла в нашім житю – перероблена, перетравлена реактивами західнього нашого духу, але зовсім не витравлена, являється настільки цінною складовою частиною української культури, українського житя, що ми зовсім не маємо причини її цуратись, ослаблювати чи хочби ігнорувати в плянах нашого будучого житя» [Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 23].
[8] Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – С. 16.
[9] Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання. – 1994. – №1. – С. 259.
[10] Липинський В. Релігія і церква в історії України. – С. 254.
[11] Там само.
[12] Ідучи за О. Шпенглером, Д. Донцов визначає місце України в колі світових цивілізацій. Все, що було величного в українській культурі, оригінального і здорового, пише він, «передираючися через російський намул, веслувало ad fontеs західної культури: Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Зеров, Черемшина, Рильський, Хвильовий» [Донцов Д. Росія чи Європа? Та інші есеї. – К., 1992. – С. 19]. Правда, якщо заглибитись у ХІХ століття, то образ України-«між» можна зустріти вже у великого французького письменника Оноре де Бальзака (Honoré de Balzac), коли у «Людській комедії» він писав, що «жителі України, Росії, долин Дунаю, одним словом, слов’янські народи, є єднальною ланкою між Європою й Азією, між цивілізацією та варварством» (Цит. за: [Толочко О. The Good, the Bad and the Ugly. – С. 30]).
[13] Трохи іншу модель цивілізаційної просторової схеми, ніж «Україна між Заходом і Сходом» ми зустрічаємо у Юрія Липи (1900 – 1944). Ототожнюючи Україну із західноєвропейською цивілізацією, він все ж таки вважав, що «…не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її культури і світогляду від самого початку і до останніх часів був – Південь. Звідси прийшло оформлення християнства. Південь, Дунай і Закавказзя – це напрямні головної експансії київських князів. Середземне море – напрямна політичної і торговельної експансії античного світу» [Липа Ю. Призначення України. – Нью-Йорк, 1953. – С. 285 – 286]. Але геополітична вісь Південь-Північ так і не стала актуальною в історіософських візіях українських інтелектуалів, хоча біля витоків цієї ідеї і стояли імена таких відомих істориків як М. Грушевський [М. Грушевський. На порозі нової України: Гадки і мрії. – С. 16] та Степан Томашівський [Томашівський С. Історія України. Старинні і середні віки. – Мюнхен, 1948. – С. 12], які велику увагу приділяли «чорноморській орієнтації» України.
[14] Російський переклад першого тому «Присмерків Європи» О. Шпенглера, що вийшов у 1923 році, а також таких його інших творів як «Пруська ідея та соціалізм» (1922), «Песимізм?» (1922), «Гроші й машина» (1922), що з ними вірогідно М. Хвильовий теж був знайомий мали величезний вплив на його ідейне становлення. Так, неможливо зрозуміти деякі «темні» місця його художніх творів без врахування цього впливу О. Шпеглера. Наприклад, у «Сентиментальній історії» є такий діалог:
«– Сестро! – говорю я далі – Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії – світовий мільярдер чи світовий чиновник?
І каже сестра крізь сльози:
– Яка ти чудна, Б’янко, хіба ця мисль і тебе тривожить?» [Хвильовий М. Сентиментальна історія // М. Хвильовий М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 1. С. 533].
Власне, це є перенесення у художній твір тих ідей, що розроблялись О. Шпенглером у книзі «Пруська ідея та соціалізм» (вперше на цей зв'язок вказав у своїй статті П. Голубенко (Див: [Голубенко П. Хвильовий і Шпенглер. – С. 63 – 64])).
Що ж до впливу іншого представника циклічних теорій – Миколи Данилевського (Николай Данилевский), то потрібно сказати, що його ім’я лише раз згадується у памфлеті «Україна чи Малоросія?» поряд з назвою його роботи «Європа і Росія» [Хвильовий М. Україна чи Малоросія // М. Хвильовий. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 610]. Але терміном М. Данилевського «культурно-історичний тип» М. Хвильовий послуговується досить часто. Тому можна припустити, що в загальних рисах ідеї Данилевського йому були знайомі. Про щось більш конкретне говорити важко.
[15] Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 610.
[16] Там само. С. 611.
[17] Там само. – С. 612.
[18] Там само.
[19] Хвильовий М. Листи до Миколи Зерова // М. Хвильовий. Твори: У 2 т. К., 1990. Т.2. С. 860.
[20] Зеров М. До джерел // Зеров М. Твори: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 577 – 578.
[21] Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории / Пер. с нем. К.А. Свасьяна. М., 1993. Т. 1: Гештальт и действительность.С. 163 – 164.
[22] Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т. 1. – С. 170.
[23] Ось його характеристика фашизму: «Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільової людини, відродженням нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство. … Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію» [Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 614]. Ще про фашизм: «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки» [Там само. – С. 597].
[24] Хоча сам О. Шпенглер при всьому своєму суб’єктивному бажанні наблизити Росію до Сходу все ж таки пророкує виникнення поряд із існуючими зараз чи такими, що існували в минулому восьми типами культур і дев’ятого самостійного російського «культурного організму».
[25] Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т. 1. – С. 489.
[26] Психологізм стає основоположною рисою російської літератури, починаючи з другої половини ХІХ століття. А М. Хвильовий ніби говорить щось схоже, коли пише про «психологічну Европу». Тому потрібно чіткіше вказати на ті смисли, що їх надав М. Хвильовий цьому поняттю. Для нього є велика різниця між «психологічною Европою» і «психологічною Росією». Стосовно російського психологізму М. Хвильовий пише, що: «велика російська література є перш за все література песимістична, вірніше, пасивно-песимістична… Російський пасивний песимізм виховував кадри «лишніх людей», попросту кажучи, паразитів, «мечтателей», «людей без определенных занятий», «нытиков», «сіреньких людей двадцятого числа» [Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 601]. І навпаки, тип людини, що притаманний «психологічній Европі» М. Хвильовий мислить «в перманентній волевій, інтелектуальній і т.д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі. Це – європейський інтелект в кращому розумінні цього слова. Це – коли хочете – знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію й одкрив перед нами безмежні перспективи. Це – доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух. Фауст безсмертний, поки живуть сильні здорові люди. – от що я розумів під психологічною Европою» [Хвильовий М. Листи до Миколи Зерова. С. 860]. Д. Донцов, поглиблюючи таке розуміння, розвиває ідею «психологічної Европи» далі: «На Заході, в країні пристрасної краси, – пише він, – там, де не в матерії бачиться суть життя, а в енергії, якою є й сама матерія, лише в формі спокою. В цій енергії є для Заходу вся поезія і смисл існування. Лиш в літературі Заходу найдемо не «грусть-тоску», а велику радість життя» [Донцов Д. Росія чи Європа? Та інші есеї. – С. 19].
[27] Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 591.
[28] Там само. В межах теорії «боротьби двох культур» в тодішній Україні протилежна думка, яка належить секретарю ЦК КП(б)У Дмитру Лебедю звучить так: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, а відповідно і робітничий клас… зараз буде для інтересів культурного руху мірою реакційною, бо націоналізація, тобто штучне насадження української мови в партії і робітничому класі за нинішнього економічного, політичного і культурного співвідношення між містом і селом … означає стати на точку зору нижчої культури села порівняно з вищою культурою міста» (Цит. за: [Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.; Едмонтон, 1992. – С. 74 – 75]).
[29] Поппер Карл. Злиденність історицизму / Пер. з англ. В. Лісового. – К., 1994. – С. 23.
[30] А інакше як зрозуміти слова з його передсмертної записки, яку він склав перед своїм самогубством «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія?» М. Хвильовий що й у передсмертному стані веде «подвійну гру»?
[31] Хвильовий М. Камо грядеши? // М. Хвильовий. Твори: У 2 т. К., 1990. Т.2. С. 417.
[32] Ленін В.І. Доповідь про тактику РКП 5 липня [1921] // В.І. Ленін. Повне зібрання творів. – К., 1974. – Т. 44. – С. 36.
[33] Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 615.
[34] Хвильовий М. Листи до Миколи Зерова. – С. 865.
[35] Хвильовий М. Україна чи Малоросія. – С. 614.
[36] Там само. – С. 617.
[37] Там само. – С. 619.
[38] Хвильовий М. Камо грядеши? – С. 415.
           [39] Крупницький Б. Основні проблеми історії України / На правах рукопису. – Мюнхен, 1955. – С. 2


Немає коментарів:

Дописати коментар