субота, 19 червня 2010 р.

ПРО ТРАДИЦІОНАЛІЗМ ДМИТРА ДОНЦОВА

Колись пробував подати  Дмитра Донцова в образі традиціоналіста. Тим більше, що він у своїх текстах був зовсім не проти цього самого традиціоналізму. Ось що з цього вийшло.
У відомих своїх працях «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та «Дух нашої давнини» (1944) Д. Донцов намагався вибудувати за допомогою української історії новий варіант ідеології традиціоналізму, який ґрунтувався б не на безпосередніх цінностях традиційно-аграрного суспільства, але такого, що послуговується ірраціональними зразками європейської філософської думки (йдеться про А. Шопенгауера, «філософію життя», Х. Ортегу-і-Гасета). Крім того, відкриття можливостей концепту міфу при конструюванні політичних ідеологій, започатковане ще Ф. Ніцше та Ж. Сорелем, захопило його також. Присутність міфу в ідеології «чинного» націоналізму полягає насамперед у неусвідомленому наслідуванні форм міфічного мислення; тобто коли ми говоримо про цей рівень міфу у Д. Донцова, то маємо на увазі, насамперед, певний спосіб організації подій минулого за архаїчними схемами світосприйняття. І хоча «міфізм» у Д. Донцова як схема, форма реально існує в межах ідеологічної свідомості, але він вказує на об’єктивне існування постійних глибинних міфічних архетипів, без яких світ національного буття був би неможливим.


Д. Донцов суто раціональним чином, доказово, сприймає минуле України, холодно-логічно доводячи необхідність «фанатизму», «сліпої віри» у «волінні нації до свого самоствердження», не впадаючи при цьому ні в яку екстатичність. Тобто сприйняття минулого Д. Донцовим є не безпосередньо-міфічним, воно вже опосередковане (опрацьоване) його рефлексією. І тому перетлумачений образ української історії в ідеологічних категоріях призначений був для широких мас із розрахунком, мабуть, на те, що на неусвідомленому рівні у сприймаючої сторони вже існує певна «міфічна потреба». Тому, виходячи із відсутності спонтанного сприйняття і переживання українській історії, із свідомого формування образу минулого для досягнення чіткої мети (самостійна Українська держава), цей рівень міфу у Д. Донцова може бути віднесений лише до вторинних міфів, тобто міфології. Міфологія ж, на відміну від автентичного міфу, є зібранням міфів, уже підданих рефлексії, і тому придатною для використання в певних партикулярних інтересах.
Вихідна позиція у сприйнятті Д. Донцовим українського минулого – визнання ієрархічного стану суспільства як єдино можливого для нормального розвитку української нації. На чолі такого ієрархізованого суспільства повинна стояти каста «луччих людей». Всю історію України він і розглядає крізь призму цієї опозиції «еліта»-«маса». Д. Донцов пояснює своє розуміння вищої касти так:
«Під кастою розумію тут не щось подібне до замкнених каст Індії, лише щось інше. Під правлячою кастою, під «аристократією» розумію щось подібне до Ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству «луччих людей», як їх звала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, «чисткою» охороняла б свою духовну й моральну вищість і чистість, свою форму й силу».
Виходячи із волюнтаристських засад своєї ідеології, Д. Донцов намагається вольовим чином організувати все буття українського світу, включаючи його минуле, і поставити на службу ідеології чинного націоналізму. Спроба підкорення минулого полягає в розповсюдженні жорсткої схеми кастовості на всю історію України.
Міфічність конструювання нового розуміння історії Д. Донцовим виявляється в тому, що фактично для нього історія існує як історія зразків для оволодіння такою неприхильною для української нації тогочасною дійсністю. Найважливішим серед таких зразків (архетипів) і є архетип кастовості, який Д. Донцов втілює в певних подіях чи історичних діячах. Кастовість – це сконструйований Донцовим архетип, а тому він може бути вживленим і у минуле. Значення архетипового сприйняття минулого добре розкрито Томасом Манном (1875–1955), якого схвально цитує угорський філолог-класик Карл Кереньї (1897–1973). Він писав:
«Архаический человек… перед тем, как что либо делать, делает шаг назад подобно тореадору, который ищет равновесие, чтобы вернее нанести смертельный удар. Он ищет пример в прошлом и погружается в него (в прошлое), как в водолазный колокол, чтобы затем нырнуть – защищенным и преображенным – в проблемы настоящего».
За цією ж аналогією підходить до історії й Д. Донцов. Саме в архетипі кастовості втілена національна сутність, тому він перестає бути прив’язаним до якоїсь певної часової точки і його дія розповсюджується на всі періоди української історії, визначаючи їх. У самого Д. Донцова така позачасова національна сутність мала назву «дух нашої давнини», про необхідність воскресіння якої він постійно наголошував. Результатом процесу переосмислення українського минулого, через «вживлення» в його «тіло» архетипу кастовості стає таке минуле, яке вже може бути засобом реалізації ідеологічних настанов «чинного» націоналізму в сьогоденні.
Архетип кастовості вписується в модель часу, яка близька до моделі архаїчного міфу. Міфічна модель часу передбачає виділення в минулому епохи сакрального Першочасу та відтворення присутності цього Першочасу у сучасності. 1 Такий Першочас є «справжнім», «дійсним» часом, що творить у собі всі ті архетипи, до яких в наступні періоди української історії буде постійно повертатись національна свідомість. Знання первинної історії українського етносу сприймається як повернення до першооснов національного буття, як вихід за межі емпіричного, мирського (погіршеного) варіанту часу. Функція повернення до першооснов є досить дієвим засобом забезпечення підйому «приспаного» національного духу. Повертаючись до «абсолютного начала» Першочасу, яке було вмістилищем всього творчого, нація, омиваючись у «водах вічності», ніби починає творити себе наново, переходить на якісно новий рівень своєї історії. Тому володіння своїм минулим, на думку національних ідеологів, надає сили для впливу на сьогодення. І, навпаки, щоб оволодіти сьогоднішньою ситуацією в національній сфері, потрібно знати історію походження нації. Хто володіє знанням національного походження, той (за аналогією до архаїчних міфів) володіє долею нації.
Час Донцового образу українського минулого, принаймні так як він представлений у «Дусі нашої давнини», ділиться досить виразно на три відтинки. Перший відтинок характеризується пануванням кастових відносин або, як писав Д. Донцов, «вся наша історія аж до половини ХІХ віку свідчить, що ідея гієрархічності, кастового укладу суспільности була незрушимим правилом нашого національного життя». Початки ієрархізованого суспільства в Україні Д. Донцов, з посиланнями на археолога В. Щербаківського, відносить до ІІІ тис. до н. е., пов’язуючи їх з приходом кочівників-номадів на наші землі. Далі правління аристократії поширюється в часи Київської Русі, польсько-литовської доби і, врешті, сягає часів козаччини. Архетип кастовості на цьому відтинку часу виступає у чистому вигляді і втілюється він у таких діячах української історії як князі Олег, Володимир, Ярослав Мудрий, магнат К. Острозький, в козацьких ватажках Байді-Вишневецькому та Б. Хмельницькому, філософі Г. Сковороді. Таким чином, історичні особи перетворюються у зразкових героїв, носіїв лише аристократичних чеснот. Стану правлячої верстви, за Д. Донцовим, притаманні такі чесноти як «героїзм, непотурання злу, віра в своє високе післанництво, відданість справі, поняття чести, фанатизм на службі ідеї, відвага стояти і впасти при своїм ідеалі». Саме українська аристократія є носієм традиційно-національного духу і тому її занепад приводить до занепаду (до стану бездержавності) всієї української нації. Отже, цей перший відтинок аналогічний міфічному Першочасу – зразковій епосі для наступних періодів. Це своєрідний «Золотий вік» української історії, якщо далі проводити аналогію з добою архаїки.
Наступний, другий відтинок часу, який можна виділити, пов'язується у Д. Донцова із втратою українською нацією верстви «луччих людей», занепадом системи моральних цінностей, які відображають світобачення вищої касти. Стан бездержавності – це кара українському народу за відхід від законів кастового (ідеального) суспільства, це темні часи, в яких архетип не діє. «За моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації». Тут у Д. Донцова також відбувається уподібнення міфічній моделі поведінки, де забуття того, що сталося в ідеальні первісні часи розглядається як головна перепона для пізнання, а, отже, і для порятунку української нації. Носіями архетипу кастовості в цей темний період історії є не вся правляча верства, а лише окремі носії ідеалів вищої касти – І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Максимович.
Виродження козацької аристократії пов’язується Д. Донцовим із прийняттям нею цінностей демократичного суспільства – культу приватного життя, матеріалізму, особистого блага, чуттєвих насолод. «Так спустошила і загинула й козацька держава, коли нагорі, серед правлячих опинилися люди з душею Шевченкових «свинопасів», – підсумовує ідеолог інтегрального націоналізму. Тому, не дивно, що місце «змужиченої» касти пізніше зайняли чужинці – росіяни та більшовики. Українська інтелігенція також підтримала плебейські цінності «людини-маси», а тому й не стала новою елітою, яка б могла виконати свою місію і вивести Україну в коло великих націй.
Нарешті, останній, третій, відтинок часу української історії пов'язується Д. Донцовим із поверненням аристократичної верстви в структуру українського суспільства. Кастову структуру потрібно відновити, ідеал повторити і тоді відбудеться повернення до величних епох української історії. І як би там не було, але сучасність обов'язково повинна отримати «санкцію» на існування від досконалих часів минувшини. Надії на відновлення самостійності української нації пов'язуються Д. Донцовим із початком Другої світової війни, яка відродить тип людини аристократичного світовідчуття. Ця активна верства врешті-решт об'єднає інертну масу в українську націю. А такі книги як «Дух нашої давнини», на думку автора, виконують функцію передавача забутих аристократичних традицій сучасним поколінням майбутньої правлячої еліти, вони «воскрешають» правильну давнину. Отже,
«хто хоче воскресити давнину, той мусить воскресити її чесноти і створити касту подібну її касті, як створили козаки касту подібну стародружинницькій касті старого Києва». 2
У Д. Донцова ми зустрічаємо й свідоме використання міфів для підсилення дієвості своєї ідеологічної доктрини, у даному випадку давньоіндійських. Мова йде про буквальне запозичення у ще одного ідеолога елітаризму – іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гасета (есе «Безхребетна Іспанія») – міфу про чергування двох діб в історії – «кітри» і «калі». 3
Зміст міфу зводиться до того, що існують епохи гармонійні та хаотичні. За ненормальної доби «калі» занепадає кастовий порядок у суспільстві, тому що бог Брама запав у сон. Тим часом до влади приходить голота, «шудри». Інший бог – «Вішну, прибравши постать страшного бога Шіви в цей час, нищить існуючі форми й несе з собою царство анархії й руїни. Сумерк богів, який тягнеться, доки не прокидається Брама, який посилає того самого – тепер вже радісного бога в постаті спаса – того самого Вішну, запровадити наново кастовий лад, приборкати людей «калі». Доба «кітра» починається знов». 4
Отже, говорячи про міфічні способи сприйняття Д. Донцовим української історії, відзначимо, що історію він розуміє як суму зразків, прикладів, які виникли в ідеалізовані часи величі української нації і які повинні зреалізуватися в «зіпсованій» сучасності. Шукаючи причини тих бід, що спіткали українську націю, Д. Донцов бачить їх у падінні архетипового кастового устрою. Присутність давнини в сучасності як зразка, за яким ця сучасність повинна бути організована, і засвідчує аналогічність Донцової схеми української історії деяким елементам структури архаїчного міфу (міфічній моделі часу).
Таке відверте перекомбінування смислів історії стосовно вже сформованої народницької парадигми українського минулого сприймалося (насамперед тими, хто якраз і зв’язав себе з канонами народницької традиції) як відступ від спонтанності, основної ознаки національної традиції. Українська державницька ідея, на думку Донцова, «може бути збудована лише на засаді перекреслення інтернаціоналістичних доктрин і матеріалізму і на повороті до Духа нашої давнини, до Духа традиціоналізму». Якщо таке бачення Д. Донцовим минулого України й можна назвати традиціоналізмом, то тільки з поправкою, що це сконструйований традиціоналізм; та, власне, якщо це не «жива» традиція, а традиціоналізм, то він може бути лише ідеологічною конструкцією. По відношенню до світу первинної традиції як «дорефлективної суспільної організації» він є всього-на-всього її імітацією, швидше, свідомим використанням подій минулого для обгрунтування претензій ідеології «чинного» націоналізму у сьогоденні. Така конструкція привноситься у масову свідомість, де передбачається, що в її межах вона вже функціонуватиме спонтанно. Між іншим, добре зрозумівши відхід від основоположних методологічних принципів історизму, закид Д. Донцову щодо розриву з українським «грунтом», «з живою українською стихією» цілком справедливо зробив відомий український мовознавець і культуролог Юрій Шевельов (Шерех) (1908 – 2002). Для нього розуміння Д. Донцовим минулого України є свідченням «браку традиціоналізму». 5
Такі уявлення Д. Донцова мають прямі аналогії, а може навіть, з огляду на його добре знайомство з творчістю Ф. Ніцше, є й неусвідомленою реалізацією одного із фундаментальних принципів його філософії – «вічного повернення того ж самого». Цей поцейбічний світ єдиний і все в ньому існує лише в часі. У Ф. Ніцше Надлюдина, що подолала саму себе може забажати через посередництво вічного повернення продовжити власне життя та й всі світові події у нескінченність. Для Надлюдини ідея вічного повернення – це такий собі поцейбічний суррогат безсмертя 6. Для нас в цій ідеї є важливим те, що минуле постійно нагадує про себе через повернення в сучасність, даруючи всім існуючим відчуття тривалості в кількох модусах часу. Минуле, яке постійно актуалізується в сучасності, таким чином, неможливо усунути з людського досвіду. Для людини воно може існувати лише стаючи складовою «тепер». Та, власне, й сам Ф. Ніцше в ранній період своєї творчості, формулюючи один з перших варіантів своєї гіпотези про «вічне повернення» на прикладі історії, зазначав, що
«…всупереч усім історичним способам бачення минулого, вони доходять цілком одностайного висновку: минуле і теперішнє є одним і тим же, а саме: типово однаковим у всьому розмаїтті і, як всюдисущність непроминальних типів, застиглим витвором незмінної вартості й вічно однакового значення».
Як зрозуміло, у Д. Донцова архетип кастовості в ідеї «вічного повернення того ж самого» якраз і виконує роль «того ж самого».
Якщо відповідно до принципу історизму існує унікальне минуле, незалежне від пізнаючого суб’єкта, яке може бути більш-менш адекватно пізнаним лише виходячи із відповідного тогочасного історичного контексту, то українська модель минулого, що належить Д. Донцову має досить виразну антиісторичну тенденцію. Справді, архетип кастовості, що пронизує історію України зовсім не сприяє розумінню унікальності («разовості») тієї чи іншої історичної епохи чи біографії окремої історичної особи. Архетипове (позачасове) сприйняття минулого, незалежно від того чи притаманне воно архаїчному міфу, чи народній культурі, а чи ідеологічним побудовам Д. Донцова задіює найвищу можливість авторитету, яку може надати минуле сучасності – це авторитет вічності. Але ж мислити неісторично, знову за Ф. Ніцше, – це та здібність, що в певних межах є важливішою та первиннішою,
«оскільки вона є тим фундаментом, на якому тільки й може взагалі рости щось правильне, здорове та велике, щось насправді людське». Отже, неісторичне в історії – це те, що періодично повертається.
Таким чином, модель минулого України, репрезентована Д. Донцовим являє собою зразок свідомого конструювання уявлень про традиційні форми державного існування в межах ідеологічного дискурсу, які зреалізовуються через повернення архетипу кастовості (елітарності) із минулого в сучасність. Така схема є відверто телеологічною. Вона працює на реалізацію однієї мети – відірвати українську історію від російської ідеї «окраїнності» та польської «кресовості» і, «центрувавши» Україну на рівні окремої нації, ствердити її самодостатню сутність. Тоді вже з точки зору такого «центру» російський чи польський фактори не обумовлюють українське минуле, а виступають лише маргінальним моментом української історії.

1. Справжній характер міфічного буття виявляється лише тоді, коли воно виступає як буття походження. Відомий німецький філософ-неокантіанець Ернст Кассирер (1874 – 1945) на цю особливість міфу вказав так: «Миф не знает другого способа объяснения, чем обращение к далекому прошлому и выведение современного состояния физического и человеческого мира из первобытного положения вещей». Таким чином минуле в міфі абсолютизується. Це і приводить до зникнення відчуття часової протяжності в певні моменти його сприйняття. У міфі існує культ певних часових відтинків, що виконують функції міфічного Першочасу. З точки зору міфосвідомості реальність є реальністю остільки, оскільки вона позначена. У первинний хаос привноситься якась точка, яка є початком структури. А це вже щось певне, що протистоїть непевному, тобто основний сенс міфу –перетворення хаосу в космос –знаходить тоді своє підтвердження. Одним із таких парадигмальних відтинків часу (точкою порядку) для історичної пам’яті виступає час творення етносу (нації).
2. У сучасних націологічних дослідженнях метафорично національним міфом часто називають ідеологічні уявлення  про історичні схеми національного буття, які через ототожнення індивідів з ними починають виконувати інтегративні та регулятивні функції в колективному існуванні індивідів (фактично таке визначення відповідає поняттю «модель історичної пам’яті»). Наприклад, відповідно до нашої теми це може бути також «козацький міф» ХІХ століття або ж «міф Грушевського», який використовується  на означення ідей викладених ним, насамперед, у статті «Звичайна схема «русской» історії…» (1904). Не маючи можливості детальніше зупинитись на смислових нюансах поняття «національний міф», ми лише наголосимо, що у цьому дослідженні під національним міфом ми розуміємо деякі елементи ідеологічних побудов, що лише аналогічні елементам структури архаїчного міфу.
3. Для порівняння, цей уривок із есе Х. Ортеги-і-Гасета у перекладі українською мовою звучить так: «Історії властиве безперервне й послідовне чергування двох класів епох – епох формування аристократій, а водночас і суспільства, та епох занепаду цих аристократій, а водночас і розкладу суспільства. В індійських пуранах вони називаються епохою Кітра і епохою Калі, які в постійному ритмі змінюють одна одну. В епохи Калі кастовий устрій занепадає, шудри, тобто нижчі, вивищуються, оскільки Брахма засинає. Тоді Вішну прибирає жахливої подоби Шіви і руйнує існуючі форми – над видноколом сіється мертвотне світло присмерку богів. Врешті-решт Брахма прокидається і в поличчі Вішну, доброго бога, заново створює Космос. Заповідається нова епоха – Кітра».
4. У «Націоналізмі» Д. Донцов вказує на ще одне джерело свого захоплення сучасною міфотворчістю. Мова йде про ідеологічну теорію міфу французького анархо-синдикаліста Жоржа Сореля (1847 – 1922), який у низці своїх праць, таких, наприклад, як «Роздуми про насильство» та «Капіталістичне й соціалістичне виродження», дав політичну інтерпретацію цьому поняттю, пов’язавши його з феноменом влади. Він підкреслював, що будь-які політичні рухи інспіруються міфами. Сам міф трактувався при цьому досить широко – під ним розуміли різноманітні ідеї та почуття, які забезпечували єдність соціальної групи й становили основу її світосприйняття. По відношенню до істини – це фікції, ілюзії, плід уяви, що відображають корисливі, але ще не усвідомлені інтереси певних класів. Міф ніколи не втілюється в життя, його основна функція прагматична. За допомоги міфів народ об’єднується, активізується, стає до боротьби. Отже, такі міфи повинні розглядатися лише як засіб впливу на сучасність. Кожний економічний клас створює свої міфи: буржуазії властиві одні міфи, робітникам – інші. Так, пролетарськими міфами Сорель називає ідею загального страйку, ідею свободи, ідею рівності. У Д. Донцова сорелівський «міф» називається «легендою» і протиставляється «утопії».
5. Такий самий закид робить Д. Донцову й інший дослідник його творчості Василь Рудко. Д. Донцов, пише він, «виступає перед нами ніби, абстрагуючи від історичної національної традиції. Справді, чи не характерно, що майже ціле його обґрунтування українського націоналізму побудовано скорше на прикладах інших народів, як українського і цитати чужих авторів чи не є  головним матеріялом його теорії? … Безтрадиційність Д. Донцова виявилась чи не найбільше в його розправі з М. Драгомановим, якого він анатомує за те, що той був сином свого часу, себто демолібералом ХІХ ст.». Донцовська наука є наслідком «його безтрадиційности і браку смислу історичного. Його ідеї недосконало пов’язані з українською дійсністю, з реальним соціально-політичним підложжям, вони надто абстрактні, а тому легко вщеплюючись в душі, тяжче закорінюються в життя». У відповідь на такі звинувачення сам Д. Донцов потрактовує погляди своїх ліберально-демократичних опонентів як «ідеологію голоти».
6. У «Так казав Заратустра» орел і змія говорять Заратустрі про «вічне повернення» так: «Ось я помираю і щезаю, – сказав би ти, – і через мить обернуся на ніщо. Душі такі ж умирущі, як і тіла; та сув’язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову, – і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом з цією змією – не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя, – у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього, щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину».


Джерело:  Значення міту для пошуку сакрального першочасу // Визвольний шлях. – 2004. – Кн. 6. – С. 27–35.

Немає коментарів:

Дописати коментар