вівторок, 6 липня 2010 р.

Інакодумство на Сумщині


Петро Рубан
Після смерті Йосипа Сталіна (5 березня 1953 р.) й поступової лібералізації політичного режиму в ході зміцнення влади Микитою Хрущовим, особливо після ХХ з’їзду КПСС, настає новий період в історії Cовєтського Союзу, який з легкої руки письменника Іллі Еренбурга дістав назву періоду «відлиги». В цей час і виникає рух інакодумців. Зміст поняття «інакодумство» («дисидентство») ми пов’язуємо з виявом специфічних форм опозиційного авторитарному комуністичному політичному режимові сприйняття й осмислення соціальних, економічних, політичних, національних, духовних аспектів совєтської дійсності та відповідної поведінки на їх основі.


Основоположною умовою існування інакодумства в Совєтському Союзі була сама комуністична політична система. Саме вона встановлювала (й змінювала) межі дозволених і недозволених думок. Взагалі, розмаїття думок притаманне будь-якій сучасній спільноті. Інакодумство як небезпечний державний злочин розпочинається тоді, коли панівна комуністична система не сприймає будь-якої іншої думки. Вкажемо також, що поняття «інакодумець» відноситься нами лише до тих поколінь людей, що народилися й виросли вже в Совєтському Союзі. Ці люди були сформовані совєтським вихованням і совєтською політичною пропагандою.
Наявність інтелектуального й політичного інакодумства супроти комуністичного правлячого режиму владі потрібно було якось пояснити. Офіційна точка зору полягала в тому, що в совєтському суспільстві соціальної бази для здійснення дисидентських правопорушень не було. Тому, якщо вони здійснювались, то лише в результаті підпадання нібито нестійкої частини населення під вплив імперіалістичної пропаганди, що виходила з ідеологічних диверсійних центрів іноземних держав або ж браку в комуністичному вихованні трудящих, тобто неглибоким проникнення комуністичної ідеології у свідомість деяких совєтських людей . Якщо спробувати класифікуючи рух інакодумства на Сумщині, можна виділити в ньому кілька течій. Це, по-перше, національний напрямок. До того ж, не лише українці переймалися своїми національними проблемами, а й росіяни та євреї. По-друге, це релігійний напрямок (баптисти-«ініціативники», адвентисти, єговісти). Відразу зазначимо, що у цьому томі документів релігійного дисидентства ми не зачіпаємо. По-третє, це cоціально-економічний напрямок, що найповніше втілюється в робітничому та селянському спротиві. І, зрештою, по-четверте, специфічні групи літераторів, художників, представників інших творчих професій, які відмовлялись реалізовувати у своїй роботі насаджувані комуністами ідеологічні ритуали, сповідувати, упроваджувати й утверджувати в житті політичну ідеологію. Нами фіксуються також два рівні інакодумства. Це рівень простонародного інакодумства та рівень дисидентства.
Найширше представлений у цьому рухові рівень народного інакодумства. Носії народної протестної поведінки у більшості випадків не були переконаними противниками правлячого комуністичного режиму. Незадовільні матеріальні умови, колізії приватного життя, суперечності у взаєминах з головами колгоспів чи якимось іншим начальством приводили часто до занадто широких узагальнень і, як результат, відкритої критики всієї комуністичної системи. А політичний режим за часів Хрущова й Брежнєва хоча й пом’якшився в порівнянні з часами Сталіна, але відкрите висловлювання думок, альтернативних офіційно затвердженим комуністичним істинам все ще кваліфікувалось як державний злочин. Та в межах простонародного рівня інакодумства зустрічались і серйозніші випадки спротиву системі, наприклад: створення підпільних організацій, а чи то й масові відкриті виступи (страйки, заворушення).
Найбільш активними формами простонародного протесту проти совєтського режиму було розповсюдження листівок, різних відозв, написання анонімних листів, антиурядових лозунгів на стінах, парканах і т. п., образи та погрози на адресу керівників.
Найпростішою формою протестної поведінки слід вважати «розмови антирадянського змісту». Це насамперед, політичні анекдоти, прокляття і осуд на адресу вищого керівництва і т. ін. За часів Хрущова за них ще можна було отримати термін ув’язнення. З приходом до влади групи Брежнєва каральна політика пом’якшилась – тепер уже терміни ув’язнення давали не за висловлювання, а саме за публічну критику режиму (це ще називалось «розповсюдження вигадок»). Іншою формою висловлення незадоволення були й просто хуліганські дії по відношенню до комуністичної партії та органів влади. Так, в 1957 році Іван Торяник біля будинку Коровинської сільради Недригайлівського району «допускал злобные антисоветские высказывапния в адрес Коммунистической партии, а также совершал дерзкие хулиганские действия» . За що й отримав 5 років позбавлення волі і поразку в правах на 3 роки.
Після ХХ з’їзду процеси десталінізації зачепили, насамперед, саму Комуністичну партію. Ревізія тоталітарної системи, хоча і половинчаста, була започаткована «верхами» керівництва країни і мала непередбачувані наслідки. Існує багато архівних свідчень про спроби критики сакралізованої особи Сталіна, його репресивної політику, органів КГБ в межах самої компартії. Так, на одному із Шосткинських військових заводів під час обговорення доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПСС «Про культ особи та його наслідки» комуніст В. С. Камкін різко виступив проти органів держбезпеки, які, на його думку, незаконно репресували багато безневинних людей і запропонував вшанувати пам'ять таких жертв хвилиною мовчання. Але Камкіну й деяким іншим комуністам, що підтримали його на цих зборах, було швидко вказано на межі партійної критики незаконної діяльності органів КГБ . Загалом, критично мислячі комуністи швидко зрозуміли, що всі розмови про внутрішньопартійну демократію – це не більше, ніж пуста демагогія і далі «підставлятись» своїми критичними виступами просто нерозумно.
Вироблення певної політичної ідеології людьми, незгодними з совєтськими реаліями, що могла протистояти тоталітарному варіанту марксизму-ленінізму, відбувалось у межах все тієї ж комуністичної парадигми. Це й не дивно, адже покоління людей, народжених і вихованих в Совєтському Союзі, в межах єдино правильного ідеологічного вчення і не могли знати про такі ідеологічні доктрини як лібералізм, консерватизм, монархізм чи інтегральний націоналізм. Схема вироблення інакодумською свідомістю «правильного» марксизму на противагу сталінському «неправильному» була такою: вважалося, що на першому етапі вже існувало правильне комуністичне вчення.
Воно пов’язувалося з іменем Леніна. На другому етапі Сталін (варіант – Хрущов) своєю діяльністю спотворив автентичні істини марксизму-ленінізму. Отже, і це вже третій етап, потрібно повернутись до «справжнього» Леніна. Показовим тут є випадок з Миколою Сніжком. Із доповідної записки прокуратури по нагляду за слідством в органах КГБ видно, що цей кочегар з міста Ромни у 1962 році створив групу з 11 чоловік молоді, «яка за його словами повинна строго виконувати заповіти Леніна, оскільки він вважав, що КПРС, нібито, заповітів Леніна не виконує» . Крім того, він вимагав від членів групи вивчати першоджерела – праці Леніна, які офіційна ідеологія звичайно ж перекручує. Не дивно, що М. Сніжка звинуватили також і в неправильному тлумаченні морального кодексу будівника комунізму. Несанкціонований владою марксизм-ленінізм ставав такою ж самою ворожою ідеологічною конструкцією як і, наприклад, націоналізм. А ставав він таким тому, що в його межах допускалась критика реальної комуністичної влади, реальної бюрократичної системи, яка організовувала «партію-державу» на ймення СССР.
Совєтська виборча система також давала масу приводів для критики всього існуючого державного ладу. Вибір з одного кандидата від блоку «комуністів та безпартійних» був явною фікцією. Одним із способів висловлення протесту до такої фіктивної процедури виборів були анонімні написи на бюлетенях, що кидались в урни. Так, Миколу Ткаченка із Сум звинуватили в тому, що він «в березні місяці 1957 року здійснив антирадянський напис на виборчому бюлетені на виборах до місцевих Рад депутатів трудящих» . Георгію Тельбізу з міста Охтирки також поставили у провину те, що він під час виборів до Верховної Ради СССР 18 березня 1962 року зробив написи нібито брехливого змісту на двох виборчих бюлетенях . Після виборів у місцеві ради 3 березня 1957 року голова КДБ при Раді Міністрів СРСР І. А. Сєров доповідав також про виявлення антирадянських листівок у місті Суми із закликом не брати участі у голосуванні .
В умовах обмеження інформації про зовнішній світ в часи «холодної війни» особливої ваги набували спогади тих людей, що під час Другої світової війни побували за межами Совєтського Союзу, наприклад, в полоні чи були репатріантами, а чи якось зіштовхувались із союзниками по антигітлерівській коаліції. Вони змальовували зовсім інший образ Заходу, ніж совєтська пропаганда. Так, житель Сум Іван Крохмаль був у 1964 році засуджений до 7 років позбавлення волі крім усього іншого й за те, що «оббріхував радянський лад, комуністичну партію, Радянську владу, одночасно вихваляючи життя за кордоном, що в Західній Німеччині, Америці безробітні краще живуть, ніж робітники Радянського Союзу» . Справа в тому, що він до 1949 року перебував у Західній Німеччині й бачив зовсім по-іншому організований побут німців та охоче розповідав про це своїм знайомим.
Пригнічені безвихідністю свого повсякденного життя, прості люди часто у своїй уяві малювали життя на Заході за принципом «навпаки» до змісту офіційної пропаганди. Життя у західному світі поставало однозначно багатим і щасливим. Тому мешканець села Чернацьке Середино-Будського району Іван Полозок у своєму листі на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова просив у 1959 році дозволу виїхати із Совєтського Союзу: «Обращаясь в Верховный Совет СССР, прошу выдать мне заграничный паспорт для выезда за границу на постоянное место жительства. Так как я не желаю жить в Советском Союзе, в связи с тем, что у моей матери есть жалкая лачуга, которая требует капитальный ремонт. Но куда я не обращался, чтобы выделили леса, но всюду отвечают: нету. Спрашивается, как же можно жить, когда нет даже жалкого жилья. А ведь у нас болтают о коммунизме, если прошло сорок два года, а мы еще живем по первобытному.
В связи с этим прошу мне выдать заграничный паспорт в любую страну. Иначе я больше терпеть не могу. И дальнейшее пребывание в Союзе все равно на меня не повлияет и не переубедить. В этом я уверен. Я основываюсь на том, что за границей есть свободный выезд и въезд».
Пізніше, в 1962 році, І. Полозок був засуджений за написання «наклепницьких» листів до вищих органів совєтської влади та глав урядів капіталістичних країн до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму .
Свідомим виявом антирадянської пропаганди й агітації вважалося виготовлення та розповсюдження листівок (та прирівнюваних до них написів на стінах, парканах тощо) та, почасти, анонімних листів. Їхній зміст – це несприйняття, критика політичного режиму і навіть заклики до його повалення. Умовою такої публічної критики була невідповідність між тими реаліями, в яких жили совєтські люди, і пропагандистськими заявами про процвітання й достаток.
Дуже багатьох авторів листівок органам КГБ так і не вдалося виявити, що свідчить не cкільки про те, що ці органи погано працювали, стільки про те, що це справді було важко зробити. Часто такі листівки складались людьми з досить низьким освітнім рівнем. В них відчувається «глас» отого простого народу, від імені якого так любила  виступати компартія. Ось, наприклад, листівка, що її причепив на паркані сторож Хотінського МТС (машинно-тракторна станція) Семен Барсук 5 березня (день смерті Сталіна) 1956 року:
«Америка пішеть что Московская банда и Компартія есть самий злейший враг всего народа.
Америка пишет грустно видеть нам колхозы кукурудзу и колхозные поля а еще грусней Московскую банду и Компартию точно оскудела гнетом вся руская страна Смело сомкнем ряды американського народа атом разобет гнет вражды да здрастует царская свобода писав Хрущев» .
Як видно, листівка написана з численними помилками, поганою російською мовою, деякі її місця зовсім незрозумілі. До того ж автор листівки для збільшення дієвості написаного заховався за псевдонім «Хрущов». За такий напис С. Барсук отримав 5 років позбавлення волі.
Інколи для збільшення ваги написаного, а також приписування автором собі належності до деякої організованої групи, листівки підписувались іменем неіснуючих антикомуністичних організацій. Так, Федір Григоров від імені Союзу вільних демократів розповсюдив у Конотопі в ніч з 8 на 9 грудня 1963 року листівку, в якій наголошував, що сучасні комуністи лише прикриваються ленінським вченням і зовсім не ведуть народ до комунізму . Але насправді такої організації ніколи не існувало. Анонімність більшої частини листівок, написів на парканах, стінах і т. п. чи листів пояснюється не лише страхом покарання, але й бажанням їх авторів говорити від імені всього «трудового народу» деяку «правду», що початково відома всім людям. Сам автор тоді – це просто знеособлена складова самого народу. В акті критики совєтського ладу ніби називалось зло, а називання зла на ймення дає владу над ним і значить може нейтралізувати його дію. Як бачимо, через листівки також актуалізувались архаїчні шари простонародної свідомості. Варто також додати, що своє незадоволення владою прості робітники й селяни любили подавати також у віршованій формі.
У пошуках іншої «правди» прослуховування народом зарубіжних радіоголосів («Німецька хвиля», «Свобода», «Голос Америки», «Свободная Россия» тощо) стало масовим. Саме через такі радіостанції окремі наші земляки незадоволені владою потрапили під вплив російської націоналістичної партії Народно-Трудовий Союз (НТС) і розповсюджували листівки із закликом підтримувати цю організацію. Так, слюсар Георгій Тельбіз із міста Охтирки в 1962 році розповсюдив понад 30 листівок з пропагандою НТС. Всі листівки були приблизно такого змісту:

«НТС Народно-трудовой союз
Борется за счастье людей,
Против ига коммунизма» .

У Сумах невідомими були також здійснені написи від імені НТС на стінах будинків та парканів в ніч на 22 квітня (день народження В. Леніна) 1962 року . А художник з Конотопу Павло Ганзін в 1964 році навіть намагався встановити зв’язки з НТС. Він також виготовляв та розповсюджував від імені НТС такі листівки:

«Дорогие друзья!
Вас время зовет спасать Родину от коммунизма. Становитесь членами огромной подпольной партии НТС, которая несет пиратам смерть, трудящимся – свободу. Слушайте наши советы по радио на волнах 26,47 м.
Ревштаб НТС» .

Реальним приводом для критики уряду Хрущова з боку «простого народу» була нестача харчів (особливо хліба). На початку 60-х років в СРСР були підвищені ціни на продукти харчування й одночасно збільшені норми виробітку та розцінки на промислових підприємствах, що викликало хвилю обурення з боку робітників. Наприклад, Григорій Коломієць, робітник Сумського насосного заводу, в 1962 році критикував уряд за підвищення закупівельних цін на продукти тваринництва. Степан Чигрин, робітник суперфосфатного заводу висловлював своє невдоволення збільшенням обсягу плану . А робітник Юрій Єременко із Шосткинського хімзаводу висловив своє невдоволення, зробивши в 1962 році такий напис на бобіні тромвеля:

«Объединимся все для борьбы с ярым врагом рабочего класса – Компартией СССР и Хрущевинизмом» .

Документи також свідчать, що у 1963 році Володимир Завалій, робітник Сумського насосного заводу, «неправильно» зрозумів «становище з хлібом» і почав критикувати владу . Ну, а інвалід із села Їздецьке Великописарівського району Жировін навіть закликав до повстання у зв’язку з перебоями в поставках хліба . З більшістю з таких протестантів КГБ провело «профілактичні бесіди». Ю. Єременко отримав свої 6 місяців ув’язнення у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Соціально-економічні проблеми, з якими зіштовхувались прості люди часто персоніфікувались в постаті Микити Хрущова, що ставала уособленням зла. Можливо тому так часто зустрічаються заклики до його фізичного знищення. Так, робітник Шосткинського військового заводу Юрій Новосьолов на стіні біля каси заводоуправління написав, що

«Хорошо с деньгами жить,
Если Никиту Хрущева похоронить» .

Михайло Сизоненко 8 грудня 1963 року, їдучи автобусом із Сум до Білопілля і будучи в нетверезому стані, також закликав до вбивства Хрущова . Студент хіміко-технологічного технікуму Микола Артамонов розкидав 17 липня 1962 року по Шостці листівки, серед яких були й такого змісту: «Хай здохне Хрущов! Який бажає війни. Смерть гаду пузатому!» та «Смерть Хрущову, який не виконує марксистсько-ленінських ідей» . В цьому, останньому, випадку цікаво, що структура змісту листівки наслідує лозунги на честь тієї чи іншої знаменної «совєтської» дати.
Ненависть розповсюджувалась і на інших керівників держави. В наглядових справах Прокуратури СССР знаходимо свідчення про те, що в ніч на 8 листопада 1958 року в місті Охтирці були порізані 3 портрети совєтських керівників, а в ніч з 7 на 8 листопада 1959 року в Сумах порізали два портрети керівників . Конкретні прізвища керівників не названі, але тут важливо те, що такі «святотатські» з точки зору офіційної ідеології дії були вчинені у «священний» день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Це ще більш підсилювало їх «злочинний» характер. Пошкодження зображень вождів Совєтського Союзу базувалось на тій особливості простонародної свідомості (витоком якої є міфологічна свідомість), що між зображенням і тим, хто зображувався, існує глибинний сутнісний зв’язок. У зображенні знаходиться своєрідна сила зображуваного. Тобто, знищуючи зображення ненависної людям особи приноситься шкода й самій особі. І самою владою (за принципами все тієї ж архаїчної свідомості) такі дії сприймалися не просто як прояви хуліганства, це був акт своєрідного ритуального паплюження і кваліфікувався він як небезпечний державний злочин.
В 60-70-х роках стає все відчутнішим нерівноправне становище української мови й культури у порівнянні з російською. Таке обмеження національних прав боляче сприймалося етнічними українцями. Це викликало спротив не лише української інтелігенції, а й широких верств свідомих своєї національної приналежності селян та робітників. Архіви містять дуже багато свідчень вияву народного незадоволення на національному грунті, яке влада кваліфікувала як прояви «українського буржуазного націоналізму».
Так, для прикладу, в написанні націоналістичних листівок та систематичних націоналістичних висловлюваннях в 1956 році звинуватили сум’янина В. Калиниченка , написанні анонімних листів націоналістичного змісту – пенсіонера з міста Ромни Дмитра Вовка . 7–8 жовтня 1961 року в Лебедині були знайдені 4 листівки націоналістичного змісту, ймовірним автором яких був учень вечірньої середньої школи Василь Гордієнко . 14 січня та 24 липня 1962 року в Конотопі були розклеєні листівки націоналістичного змісту. Їх автор так і не був виявлений . У написанні віршів націоналістичного змісту звинувачено у 1962 році вчителя із села В’язового Конотопського району Дяченка . Крім того він ще й закликав до боротьби за відокремлення України від СРСР. До відокремлення України закликав також й Іван Крохмаль із Сум . В українському буржуазному націоналізмі був звинувачений в 1964 році й уродженець села Попівки Конотопського району, студент Харківського університету Анатолій Соболєв . Націоналістами були оголошені в 1966 році члени підпільної групи з села Русанівки Липоводолинського району , студентка Сумського педагогічного інституту Тамара Шамрай . Мешканець міста Ворожба Микола Тесленко також звинувачувався в 1970 році у тому, що в листах, які направляв до різних «високих інстанцій» він висловлював націоналістичні погляди . І таких, лише зафіксованих КГБ, фактів пасивного спротиву русифікаційним процесам з боку простих українців можна називати ще багато.
Інакодумство в масі своїй – це, як правило, сукупність лише індивідуальних думок та вчинків, тому не дивно, що найнебезпечнішим видом опозиційності існуючому совєтському режиму репресивні органи вважали існування чи підготовку до створення підпільних груп і організацій з їхніми програмами, статутами й клятвами. Серед груп виявлених органами держбезпеки на території Сумщини виокремимо «Національно-демократичну партію робітників і селян України» (розкрита в 1963 р.), що була створена в Сумах робітником Олександром Бойком  та «Українську Національну партію» (розкрита в 1966 р.) в селі Русанівка Липоводолинського району . Як уже зазначалося свою групу в 1962 році створив і М. Сніжко, кочегар з міста Ромни, яку органи КГБ назвали «нелегальною партією» . Як не дивно, але учасники всіх цих організацій не були засуджені; все обмежилось профілактичною роботою. Справа в тому, що слідство сприйняло їхні дії чомусь несерйозними, такою собі «інфантильною грою» в підпільну діяльність.
Власне дисидентство (від лат. dissidere – відхилення) – це ще одна (поряд з простонародною) форма, але вже інтелігентської, опозиційності правлячому комуністичному режимові. В основному це – культурницький рух, що не ставив перед собою чітких політичних цілей. Він був, швидше, формою морального спротиву режиму. Держава успішно боролася проти створення підпільних організацій, але вона була майже безсилою проти виявів лише морального протесту, який до того ж спрямовувався проти невиконання самою цією державою своїх законів чи норм конституції. Відчуження інтелігенції від політичного режиму розпочиналось на емоційному рівні.
Витоком опозиційності тут служило почуття огиди, навіюване «совєтською дійсністю», усвідомлення своєї моральної несумісності з нею. І на відміну від сталінської доби люди, що не сприймали цієї системи, могли вже не замикатись у своїй «внутрішній» еміграції, а відкрито (хоч і не завжди) висловлювати свої почуття. Насамперед, творча інтелігенція в добу правління Леоніда Брежнєва не прийняла відродження фактично просталінської комуністичної ідеологічної доктрини, з якою вона справедливо пов’язувала нові обмеження свободи творчості. Це інтелігентське середовище й висуває групи інакодумців, що виступають із критикою правлячого режиму. Бо, зрештою, будь-яка творчість за своєю природою є інакодумством по відношенню до панівної точки зору.
Ця течія в своєму розвитку пройшла шлях від так званого «шістдесятництва» з його творчим нонконформізмом до того ж дисидентства, а потім деякі з дисидентів вже в 70-і роки примкнули й до правозахисного руху (серед наших земляків, наприклад, Петро Рубан з Конотопу: в 1985 році він став членом Української Гельсінкської Групи). До «дисидентствуючої» інтелігенції Сумщини належали люди різного кола занять. Це – журналісти (М. Данько, Г. Петров, М. Соболєв, Ю. Царик, Б. Ткаченко), педагоги (А. Семенюта, Ф. Сахно, Й. Дудка, А. Андрійчук), науковці (Г. Нудьга, М. Осадчий, Д. Кулиняк), студенти (Т. Шамрай, Г. Хвостенко). Варто додати, що прояви такого інтелігентського дисидентства існували, в основному, в національних формах. Русифікаційні процеси, що з новою силою почали набирати обертів після ХХІІ з’їзду КПРС, на якому була прийнята нова програма комуністичної партії, не могли не викликати спротиву в патріотично налаштованих прошарків населення. Справа в тому, що в цій програмі був взятий курс на побудову комуністичного суспільства.
А при комунізмі, як відомо, національні характеристики людей будуть відсутні. Взявши курс на «зближення націй», комуністична партія особливо активно почала стирати національні відмінності між росіянами, білорусами та українцями, але виразно на користь національної російської мови й культури, яка оголошувалась інтернаціональною. Тому для української інтелігенції в умовах посилення русифікаційних процесів актуальним завданням ставало культивування елементів самобутності української культури та пропаганда національної свідомості. Це означає, що одним із головних напрямків роботи українського літературно-мистецького руху ставало завдання повернення до традицій українськості як основи для побудови ціннісно-смислової мережі в сучасності (так званий рух «повернення до джерел»).
Він проявлявся в активізації етнографічних досліджень, відродженням української обрядовості (наприклад, виконання колядок і т. д.). Зрозумілою тоді стає й розгромна критика книги «Червоне соло» поета Миколи Данька (1926–1993) на пленумі Сумського обкому КПУ (липень 1967 року). У виступі першого секретаря обкому Бориса Іововича Вольтовського, крім усього іншого, поету робиться закид в тому, що «тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти» . Все українське Б. Вольтовським кваліфікується як обмежено національне, далі національне редукується лише до сільського, а, отже, в умовах совєтської індустріалізації, такого, що повинно інтерпретуватись лише в межах категорії «відсталого». Звичайно, людина, яка про значення Леніна писала ось таке:

«Нерон… Тіберій… Калігула…
Померкли в більшовицький час.
В зеніті грізному спахнула
Зоря кривава Ілліча.
Що вже Лойолли, Тамерлани!
Перед розбійником таким
Вони – злодюжки, хулігани,
Здаються чимсь дрібним-дрібним…»,

комуністичним режимом не могла не переслідуватись. Тому не дивно, що Микола Данько, один із найвідоміших сумських інакодумців, зазнавав цих переслідувань аж до часів перебудови.
Основною формою реалізації дисидентської активності було створення, розповсюдження та читання позацензурних текстів (так званий «самвидав»). Одним із основних творів українського самвидаву була книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У Сумах, за свідченням Вазгена Балаяна, на квартирі журналіста Олександра Кубатки кілька чоловік збиралися для читання «Інтернаціоналізму чи русифікації?» . Цю роботу І. Дзюби читав також агроном Борис Ткаченко з міста Лебедина, що особисто познайомився з автором та його працею через відомого українського скульптора й етнографа Івана Гончара .
У зв’язку з арештом Івана Дзюби в 1972 році, потрібно вказати й на високоморальний вчинок відомого перекладача родом з міста Кролевця Миколи Лукаша, який запропонував відсидіти термін ув’язнення замість цього відомого українського дисидента. М. Лукаш відмовився забирати заяву, яку надіслав у вищі владні інстанції України на підтримку І. Дзюби ось такого змісту: «В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров’я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання». За цей вчинок він був виключений зі Спілки письменників . Ще однією з форм протестної поведінки інтелігенції в 60–80 роки було підписання різних листів на захист осіб, переслідуваних совєтською владою. У цьому зв’язку варто згадати уродженця міста Ромни, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, одного з моральних лідерів українських шістдесятників.
Пройшовши через сталінські табори, він зумів вижити і в 1956 році був реабілітований. Б. Антоненко-Давидович в 1966 році підписав разом з іншими 78 особами листа на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха та голови КГБ України В. Нікітченка, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтеліґенції в Луцьку та Івано-Франківську і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд . Б. Антоненко-Давидович також був викликаний свідком на судовий процес 17–18 листопада 1970 року в Івано-Франківську над відомим дисидентом Валентином Морозом, але відмовився давати свідчення заявивши, що «з огляду на цілковиту незаконність закритого суду ніяких показів давати не буде. Адже у своєму житті він пройшов через два суди, які жорстоко судили його (один раз навіть до смертної кари) за вигаданими найсміхотворнішими звинуваченнями. Тому він вважає недопустимим для себе участь в такому «суді», бо не бажає нести відповідальність перед нащадками разом з суддями і прокурором за участь у відвертій сваволі» .
Після того як В. Мороз був засуджений на закритому судовому засіданні до 6 років спецтюрми, 3 років таборів особливого режиму і 5 років заслання, наш земляк разом з І. Дзюбою та В. Чорноволом написав міністрові юстиції УРСР Зайчуку та прокуророві УРСР Глухові протест .

Однією з характерних особливостей біографій багатьох сумських шістдесятників був їх зв'язок із Західною Україною, особливо зі Львовом. У львівських вузах навчалися Микола Данько, Геннадій Петров, Григорій Хвостенко. Науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові був уродженець села Артюхівка Роменського району Григорій Нудьга. Перед своїм арештом працював інструктором Львівського обкому КПУ та викладав у місцевому університеті Михайло Осадчий (родом із села Курмани Недригайлівського району).
Високий рівень національної самосвідомості, притаманний широким верствам західноукраїнського суспільства, ще живі спогади про боротьбу ОУН–УПА ставали одним із джерел формування опозиційних настроїв і для уродженців Сумщини. Якщо ж все таки говорити про якусь ідеологію українського дисидентського руху на Сумщині в 60–70-ті роки, то панівною тут була тенденція до націонал-комунізму. Типовою ілюстрацією можуть слугувати погляди студента філологічного факультету Львівського університету (родом із селища Улянівки Білопільського району) Григорія Хвостенка. В організованому ним разом із Зоряном Попадюком позацензурному журналі «Поступ» (1973 рік) є стаття «Наші засади», підписана псевдонімом М. Сьогодень, під яким виступав Г. Хвостенко. В цій статті він пише, що «маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі...», бо «ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання)» .
Характерною для розуміння рівня ідеологічного контролю над свідомістю викладачів вищої школи в національній сфері доби «пізнього застою» (1984 рік) була справа комуніста Анатолія Андрійчука, завідувача кафедри іноземних мов Глухівського педагогічного інституту ім. С. Сергеєва-Ценського. Сумніви в його ідеологічній «чистоті» виникли вже тоді, коли стало відомо, що він любить українську мову, розмовляє нею в побуті і намагається відстоювати право на її функціонування в межах педінституту. Далі, кілька необережних висловлювань у розмовах з колегами – і відразу ж донос в КГБ та розгляд питання про «націоналістичні збочення» А. Андрійчука на бюро і зборах партійної організації Глухівського педінституту. Все обмежилось суворою доганою по партійній лінії із занесенням до облікової картки і звільненням на деякий час з роботи, але результатом переслідувань стала тяжка хвороба викладача . Справді, у такій важливій ділянці конструювання ідеологічно вивірених бійців комунізму як вища педагогічна освіта найменших відхилень від генеральної лінії партії бути не могло.
Інакодумство підпадало під 54 статтю Кримінального кодексу України, прийнятого в 1927 році. А після прийняття нового Кримінального кодексу в 1960 році – під статтю 62 (антирадянська пропаганда й агітація). Строк покарання за цією статтею визначався від шести місяців до семи років, а також висилку від двох до п’яти років. В 1966 році Кодекс було доповнено трохи м’якшою статтею 187-1 (поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад). Покарання за цією статтею – позбавлення свободи до трьох років, або виправні роботи до року, або ж штраф до 100 карбованців. В цілому, за нашими підрахунками, на Сумщині протягом 1956 – 1985 років за цими статтями було засуджено (без врахування релігійного дисидентства) до 20 чоловік .
Як не дивно, найбільші політичні репресії післясталінської доби припадають на 1957–1958 роки, тобто на роки правління «ліберала» М. Хрущова. Причинами такої репресивної активності комуністичного режиму були колізії, пов’язані з викриттям культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПСС і усунення з керівництва країною просталінської групи В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і «примкнувшего к ним Шепилова» в 1957 році та антикомуністичним повстанням в Угорщині 1956 року. Яскравим прикладом реалізації цієї тенденції на нашому, місцевому, рівні може слугувати справа Надії Хоменко, вчительки Капустинської середньої школи, тодішнього Синівського району . За вияви «народного сталінізму», тобто за питання: чому з вищих ешелонів керівництва країною вивели Маленкова, за анонімні листи, за знайдені в неї антирадянські листівки чеською мовою та й просто за «розмови» вона була в 1957 році засуджена до трох років ув’язнення. Потім, як і з абсолютної більшості засуджених в ці роки, вирок суду Надії Хоменко був скасований і справа закрита за відсутністю складу злочину.
Для незгодних з політикою компартії був і інший варіант покарань. Щоб не збільшувати кількість засуджених інтелігентів за «політичними» статтями, їх судили за кримінальними. Показовим тут є випадок з поетом Анатолієм Семенютою, який разом з іншими сумськими «шістдесятниками» Г. Петровим, В. Баранкіним, М. Даньком збиралися для вільнолюбних розмов у квартирі журналіста Юрія Царика. В результаті, в 1966 році, А. Семенюта був засуджений на вісім місяців позбавлення волі за статтею 210 КК УРСР про звідництво (правда через вісім місяців у зв’язку з абсурдністю застосування цієї статті – виправданий). Ю. Царик за свої думки і «довгий язик» за цією ж статтею поплатився роком виправних робіт у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка на Роменщині. Специфічним видом покарання було примусове утримання інакодумця у психіатричні лікарні.
Влада широко застосовувала цей вид покарання, виходячи з того, що у зв’язку з ідеєю про відсутність у Совєтському Союзі грунту для соціальних протиріч основну масу засуджених за «політичними» статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних. Одним із найрозповсюжуваніших «діагнозів» тут була «невиразна шизофренія», під яку можна підвести будь-яку людину, оскільки у хворого на неї протягом протікання хвороби зберігається зовнішньо правильна поведінка і здатність до соціальної адаптації. Для інакодумців із Сумщини психіатрична експертиза в основному проводилась у Харківському психоневрологічному інституті. В 60 – на поч. 80-х років на психіатричну експертизу та примусове лікування за рішенням суду були направлені жителі Сумщини В. Калиниченко , І. Кащенко , Дяченко , В. Манівський , Ф. Григоров, М. Сизоненко , М. Онацький . Під час слідства в Охтирській психіатричній лікарні утримували також Г. Фельдмана.
Десь приблизно з середини 60-х років, тобто часів завершення хрущовської доби «ліберального комунізму», масові судові переслідування за інакодумство спадають і в діях органів держбезпеки панівного значення набуває практика профілактування (офіційного попередження). Суть профілактувавння полягала в тому, що особу, зауважену в якійсь антидержавній діяльності, викликали до органів КГБ для «педагогічної» розмови, наприкінці якої брали підписку про отримання нею попередження. Така практика «м’якого тиску» була досить дієвим засобом боротьби з потенційними опозиціонерами совєтському режиму. Людину не саджали до в’язниці, а шляхом залякування домагалися від неї знову лояльного ставлення до влади та формального примирення з режимом. У профілактуванні людей з антисовєтськими настроями поряд з органами державної безпеки (і за їх вказівками) брали також участь партійні, комсомольські організації, збори трудових колективів. Систематичне профілактування досить чисельного навколодисидентського культурного прошарку давало можливість залякати й інтелектуалів, і дискредитувати інтелігентську опозицію в очах простих людей. Точних цифр ми не маємо, але в Сумській області за період з кінця 50-х і до середини 80-х років, мова може йти про сотні профілактованих «потенційних дисидентів». Між іншим, про те, що за інакодумство вже не судять, а лише проводять профілактичні бесіди, знала й студентка Сумського педінституту Тамара Шамрай. Тому вона й розповідає своїй подрузі (яка виявилась агентом КГБ) в 1968 році, що «я немного напугана, но наше КГБ действует воспитательными методами, так что нужно быть просто более осмотрительными…» .
Щоб завдати нищівного удару по формуванню національної свідомості, заглушити її ріст, усувались з відповідальних посад і звільнялись з роботи національно свідомі та авторитетні викладачі, журналісти, керівники різних рівнів. Така доля, наприклад, спіткала завідувача кафедри української літератури Сумського педагогічного інституту Юрія Ступака. Щоб не дати можливості захистити уже готову докторську дисертацію і стати професором, Юрія Петровича відправили на пенсію. Не було допущено до роботи на кафедрі української літератури і поета Володимира Затуливітра. Поширеними способами нищення будь-яких проявів національної свідомості і залякування населення стали і переслідування, цькування та знущання над сім’ями, родичами, друзями та знайомими інакодумців, різного роду сплановані КГБ стеження та провокації, вербування агентів КГБ. Про все це читач знайде документальні свідчення у матеріалах цього збірника про Г. Нудьгу, Б. Ткаченка, М. Данька та інших інакодумців Сумщини. Після початку горбачовської перебудови, в 1987 році тих дисидентів, що перебували в таборах і в’язницях, починають звільняти. Для цього політичному в’язню достатньо було написати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування. Але це означало, що такий в’язень сумління визнавав себе винним. Більшість в’язнів такі прохання написали й були звільнені. Серед них був і дисидент з міста Конотопу Григорій Фельдман. Меншість відмовилась і наступного року їх звільнили без будь-яких умов. Так, відмовився написати таку заяву відомий український дисидент, уродженець того ж Конотопу Петро Рубан.
Отже, настала нова (й остання) епоха в існуванні Совєтського Союзу. Перебудовчі процеси легалізували дисидентські лозунги гласності, прав людини, багатопартійності, відкритості суспільства і, зрештою, побудови своєї незалежної Української держави. Рівень ідей переходить у практичну площину їх реалізації. Наприкінці 80-х років на Сумщині виникає кілька неформальних організацій. Однією з перших таких організацій в Сумах було мистецько-краєзнавче товариство «Спадщина», яке організував наприкінці 1986 року Олексій Шевченко. Ці часто опозиційні компартії групи за метою й засобами їх функціонування були вже іншими, ніж дисиденти. Вони претендували на політичну владу, намагаючись всіма силами відібрати її в ослабленої комуністичної партії. Тому, перші ролі в керівництві такими опозиційними групами («Союз содействия перестройке», «Меморіал», «Рух») відігравали не романтично налаштовані національні ідеологи чи літератори, а люди з прагматичною жагою влади, політичної діяльності.
Комуністична партія спочатку намагалась поставити під свій контроль неформальні організації і навіть інспірувала виникнення деяких із них. Але ті організації, що критикували компартію, чи не йшли з на співробітництво оголошувались нею екстремістськими. В Сумах у 1988–1989 роках до лав екстремістських за «вироком» функціонерів обкому партії потрапили «Союз содействия перестройке», «Народний Рух України за перебудову», члени «антиперебудовної» групи Леоніда Коваленка, тобто клубу «Ініціатива» з Шостки, товариство «Меморіал» та філософський ідеалістичний клуб «Мысль». Конфронтація між «неслухняними» організаціями та органами совєтської влади часто набувала досить серйозних форм.
Так, великий резонанс у Сумах на початку жовтня 1989 року викликало голодування на майдані перед обкомом компартії одного з лідерів «Меморіалу» інженера Володимира Майбороди та робітника Олександра Тарасенка . Причиною стала відмова міськвиконкому надати дозвіл на проведення чергового мітингу неформалів, на якому повинні були обговорюватись важливі для сумської громади проблеми. Таким чином наявність факту інакодумства протягом всієї післясталінської історії Совєтського Союзу засвідчує хибність ідеї про можливість побудови ідеологічно гомогенного суспільства на комуністичних принципах. Інакодумство та виникнення руху опору на його основі стало однією з глибинних передумов створення незалежної Української держави. Прояви інакодумства на Сумщині мають деякі особливості, що зумовлені їх провінційним статусом. Але одне залишається незаперечним: рух опору совєтській владі та московсько-комуністичному режимові на Сумщині був дієвим і широкомасштабним і тривав упродовж усього післясталінського періоду його існування.


Джерело: Інакодумство інтелігенції Сумщини у післясталінську добу // Ярмарок. – 2012. – № 11 (15 березня). – С. 2–3.


Немає коментарів:

Дописати коментар