ПРО ДЕЯКІ ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНІ ПОНЯТТЯ У ТВОРЧОСТІ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО

Відразу зазначимо, що філософсько-історична проблематика не була визначальною в творчості Дмитра Чижевського. Однак з огляду на те, що філософською рефлексією позначені багато його наукових робіт, прямо не пов’язаних з власне філософією, можна спробувати виділити в них і філософський шар рефлексій над історією. Серед небагатьох робіт, безпосередньо присвячених філософії історії, варто назвати ранню розвідку Д. Чижевського «На теми філософії історії» (1925). В інших же працях філософсько-історичні ідеї висловлені побіжно, часто як методологічне підгрунтя для розв’язання конкретних наукових проблем (наприклад, у статтях «Культурно-історичні епохи» (1948) та «Початки і кінці нових ідеологічних епох» (1954)). Крім усього цього, не потрібно забувати, що Чижевський одним із перших розпочав історичні рефлексії над українською філософсько-історичною думкою, коли у журналі «Дзвони» (1932, Ч. 6) опублікував статтю «В’ячеслав Липинський як філософ історії», у якій детально проаналізував філософсько-історичну складову соціологічної теорії В. Липинського. Незважаючи на таку «ескізність», філософсько-історичні погляди Чижевського становлять певний інтерес для розуміння специфіки розвитку української філософії у ХХ столітті.

У своїй доповіді ми звернемо увагу на особливості розуміння Чижевським двох філософсько-історичних понять. Одне зі сфери епістемології історії – і це поняття «ідеального типу», запозиченого у Макса Вебера. Інше поняття з області історіософії – це поняття «доля», як рушійна сила історичного процесу.

КРАЄЗНАВЧИЙ МАТЕРІАЛ СУМЩИНИ

ТУТ

ПРО ТЛУМАЧЕННЯ ФЕНОМЕНА МІФУ ОЛЕКСАНДРОМ ПОТЕБНЕЮ

Відомий український учений XIX століття, мовознавець і фольклорист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) у своїх «Записках з теорії словесності», які вперше були опубліковані вже після його смерті, у 1905 році, висловив кілька важливих думок, що чітко вказують на власне, оригінальне, розуміння ним феномена міфу. Своє бачення сутності міфу він зреалізовує, насамперед, при аналізі феномена простонародної релігійності. Але сам міф О. Потебня відносить до сфери вербальної реальності. При цьому він виходить із тих висновків, що саме завдяки мові відбувається створення образу світу із сирого матеріалу відчуттів. Людині від природи притаманна властивість бачити світ не як розпорошену величезну кількість одиничних предметів, але вносити у нього певну системність і цілісність. Якраз ця властивість і реалізується з допомогою мови, так як слово «вносить ідею законності, необхідності, порядку у той світ, яким людина оточує себе і який їй довелося приймати за дійсний» [1, 146].

ІДЕОЛОГІЯ НАРОДНИЦТВА ЯК ЦІННІСНИЙ КОНТЕКСТ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОГЛЯДІВ УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Філософський рівень рефлексій не безпричинний, він завжди зовнішньо зумовлений. Така породжуюча обставина називається контекстом. Якщо ми розглядаємо феномен української філософської думки кінця ХІХ – початку ХХ століття, то потрібно зазначити, що шар професійної філософії в ній дуже вузький. Але поняття філософії набагато ширше за поняття професійної філософії і тому елементом української філософії є й погляди відомих українських інтелектуалів цього періоду (І. Франка, М. Грушевського, Б. Грінченка, Лесі Українки), які не обов’язково були професійними філософами. Якраз через детальний аналіз світоглядно-ідеологічного та науково-літературного контексту нам відкривається і специфіка філософських рефлексій цих класиків науки та художньої творчості. Основоположна функція контекстуального аналізу – пояснення і, як наслідок, розуміння самих філософських поглядів вищеперерахованих творців української культури модерної доби.

НЕОКАНТІАНСТВО В ІСТОРИЧНОМУ ПІЗНАННІ: ВЕРСІЯ БОГДАНА КІСТЯКІВСЬКОГО

Богдан Кістяківський (1868 – 1920) узвичаєно розглядається як російський соціолог та філософ права початку ХХ сторіччя, а також як яскравий представник «Срібного віку» російської культури (варто нагадати його участь у знаменитому збірнику «Вехи»). Але сам він на рівні етнічного походження однозначно ідентифікував себе українцем (наприклад, він підписував свої публіцистичні статті Українець та врешті саме таке самоусвідомлення і привело Кістяківського-ліберала до розриву із іншим ідеологом лібералізму – Петром Струве через українофобські погляди останнього). І хоча в тих конкретно-історичних умовах імперської Росії така ідентичність не могла не бути суперечливою (хоча б тому, що вона поєднувалась із лояльністю до моделі політичної «великой русской нации») та нам мабуть потрібно розуміти, що це масовий тип націєвідчуття в умовах відсутності власної держави. Приналежність до українства на одному із рівнів самоідентичності дозволяє розглядати філософські погляди Кістяківського складовою історії української філософії.

ПРОБЛЕМА ЕПОХИ В ІСТОРІОСОФІЇ ВІКТОРА ПЕТРОВА

Віктор Платонович Петров (1894–1969) є одним із найбільш ерудованих українських інтелектуалів, яскравим представником культури епохи «розстріляного відродження» та повоєнної української еміграції. Він відомий насамперед як літературознавець, фольклорист і археолог. Крім цього, потрібно згадати, що він був одним із творців української модерної літератури («шостий у гроні» неокласиків, за висловом Юрія Шереха). Але названими сферами духовності не обмежується багатогранний талант В. Петрова, роки перебування в еміграції, після Другої світової війни, були також роками захоплення історіософською проблематикою. За свідченням В. Корпусової, зацікавленість історіософією у В. Петрова виникла набагато раніше, ще у 20-ті роки, коли він досліджував світоглядно-теоретичні засади фольклорних та етнографічних явищ [2, с. 19].

ЩЕ РАЗ ПРО РОЗУМІННЯ ПОСТУПУ ІВАНОМ ФРАНКОМ

Однією з центральних постатей українського філософського процесу модерної доби постає Іван Франко (1856 – 1916). Не дивно, що всебічне вивчення його філософської спадщини має довгу історію. Приблизно всі наукові інтерпретації можна поділити на два періоди: «совєтський» та «постсовєтський». У «совєтський» період філософські погляди Івана Франка досліджували О.Білоус, С.Возняк, Г.Ємельяненко, А.Каспрук, О.Скляренко, М.Третяк. Типова їх оцінка належить Д.Острянину. «Як мислитель-матеріаліст Франко, – писав він, – намагався поширити свої матеріалістичні погляди і на пізнання суспільного життя. В силу того, що Франко не піднявся до рівня діалектичного матеріалізму, він не зміг послідовно провести принципи матеріалізму в поясненні суспільних явищ, тобто стати на позиції історичного матеріалізму. Проте в його соціологічних поглядах є значні, яскраво виявлені елементи матеріалістичного розуміння історії» [4, с. 28]. Тобто, за зразок однозначно береться єдино вірне марксистське матеріалістичне розуміння історії й уже за рівнем наближеності до цього зразка потім приписується значення істинності тому чи іншому вченню.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ ТА ЇЇ УКРАЇНСЬКІ АНАЛОГИ

Філософія екзистенціалізму відобразила «дух» свого часу, періоду глибоких потрясінь, що спіткали західноєвропейську цивілізацію в першій половині ХХ століття (Перша світова війна, становлення тоталітарних режимів, Друга світова війна). Це філософія кризової свідомості, й тому закономірним є її звернення до проблеми критичних ситуацій, у які потрапляє людина в періоди жорстоких історичних випробувань. Описавши нестійкість, ламкість і кінечність існування людини, екзистенціалізм (виключаючи, мабуть, Ж.-П. Сартра) усе-таки намагається відшукати в людині екзистенціальний шар автентичного, первинно-істинного, в якому й виражається її ідентичність.

ПРО КОНФЕСІЙНИЙ ЗАХІД У СВІТСЬКОМУ ЗАКЛАДІ

Мене вразив у цій ситуації рівень беззаконня. Тому й обурююся тут собі тихенько.

31 жовтня 2013 року у світському навчальному закладі Сумський державний університет за активної підтримки Сумської обласної державної адміністрації була проведена єпархіальна «науково-практична» конференція однієї з православних конфесій – Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ (МП)) – на тему “Воспитание христианских ценностей в современной системе образования: история, теория, традиция, практика”.

ЩЕ ОДНЕ МОЄ ІНТЕРВ'Ю ЖУРНАЛУ "КРАЇНА" 16.05.2013

"Середовище диктує правила гри. І україномовні в ньому – не пани"

З чого формується історична пам'ять?

– Усі ми знаємо щось про минуле. Беремо інформацію самі – зі ЗМІ, історичних фільмів, – або її нам нав'язують. Як у школі: "Оце вчи. Розкажеш – буде п'ятірка, а як ні – то двійка". Усе це формує так звану історичну свідомість, за допомогою якої ми підкріплюємо своє перебування в точці "тепер". Обґрунтовуємо: "Чому ми зараз такі? Тому що ми колись отакі були". Це – легітимізуюча, узаконююча функція історії.